Что такое фольклор на украинском языке. Художественное творчество и фольклор украинцев

На протяжении всей истории Украины народные массы создали множество глубоко идейных и высокохудожественных песен, сказок, дум, частушек и коломыек, пословиц и поговорок, загадок, легенд и преданий, анекдотов и рассказов. Украинский фольклор справедливо считается выдающимся явлением не только славянской, но и мировой культуры.

«Народная поэзия Украины - апофеоз красоты». «Я не могу оторваться от игры кобзарей, бандуристов, лирников -этой жемчужины народного творчества» 1 , - говорил А. М. Горький. Он же на встрече с украинскими советскими писателями сказал: «Ваши народные песни и думы, ваши сказки и пословицы - это настоящие жемчужины, сколько в них души, мудрости, красоты. Народ - большой художник, очень большой» 2 .

Древнейшие виды украинской народной поэзии

Народная поэзия Украины использовала и развила фольклорное наследие древнерусской народности. Возникновение и развитие украинского фольклора связано с формированием украинской народности, которое происходило в условиях развитого феодализма. Этим объясняется классовое содержание украинского фольклора, его антифеодальные, антикрепостнические мотивы.

В украинской народной поэзии XV-XVI и последующих веков, как и в русской и белорусской, встречаются многие ранние виды народного поэтического творчества - трудовые песни, древняя календарная, похоронная и свадебная обрядовая поэзия, заговоры, сказки о животных и героико-фантастические (в последних отражены и образы былинных богатырей эпохи Киевской Руси). Украинский фольклор связан с трудовой деятельностью народа; в нем содержатся элементы стихийно-материалистического мышления народа.

Трудовая украинская народная песня «Залога» (песня при забивании свай, запись конца XIX в.) родственна русской «Дубинушке»; своеобразными трудовыми песнями были песни косарей (косарсът), жнецов (жнивт), гребцов (гребовецът), полольщиц (полыъницът), исполнявшиеся как в процессе работы, так и во время отдыха. Отзвуки трудовых процессов встречаются во всех видах украинской календарно-обрядовой поэзии, в которой наиболее богаты и красочны песни и игровые действа весенне-летней группы - веснянки (на Правобережье) и гаьвки (гай - роща, небольшой лес в западных областях Украины), русальные и ца- ринные (царина -место на околице села), купальские, петровские (петрЬвчансът), зажнивные, жнивные и дожиночные (зажинковЬ, жнивт, обжинковъ).

Зимняя группа народной календарно-обрядовой поэзии была представлена новогодними колядками и щедр1вками, пошаннями (зашання), играми ряженых («Коза», «Меланка»).

Основные мотивы всех этих песен весенней и зимней группы и игровых развлечений (например, «А ми просо с1яли», «Мак»), помимо любовных и шуточных, связаны с призывом весны, встречей и проводами ее, с пожеланиями счастливой жизни, хорошего лета и обильного урожая, изображением тяжелого труда.

Древние по своему происхождению заговоры (заговори, замовляння, закляття) также частично примыкали к календарно-обрядовой поэзии (заговоры «на урожай», «на скотину», «на зверя» и т. п.), а частично к обрядово-семейной (заговоры «вщ очей» - от сглаза, «на чоловша», любовные и т. п.). В дальнейшем, особенно в XIX-XX вв., заговоры и связанные с ними поверья и приметы стали отмирать и почти полностью исчезли в советское время.

Семейно-обрядовая поэзия - песни и обрядовые игровые действия - свадебные (весыът), на крестинах и похоронах (похоронт голостня, плачг) - в ранние периоды истории Украины была очень развита. Как и календарно-обрядовая поэзия, она* преследовала цель воздействовать на враждебные человеку-труженику явления природы и обеспечить ему благополучие в хозяйственной и личной жизни. Украинские свадебные песни и игровые действа, также как русские и белорусские, составляют единое высокопоэтическое художественное целое; они представляют собой народную драму, развивающуюся соответственно основным составным частям свадьбы.

Древними жанрами украинской народной поэзии являются загадки (загадки), пословицы (присл1в я, npunoeidnu ) и поговорки (приказки). Классовый характер пословиц и поговорок, социальные идеалы и устремления трудящихся особенно ярко сказались в тех из них, которые были направлены против феодалов-крепостников, церкви и религии, царизма и царя, помещиков, капиталистов и кулаков.

Исключительно богат украинский сказочный эпос, включающий в себя как собственно сказки (о животных - звЬриний епос, байкц, фантастиче- ско-героические, новеллистические), так и различные виды легенд, преданий, анекдотов и небылиц. Главные действующие лица сказок, их одежда, орудия труда, образ жизни дают много познавательного материала об украинском обществе эпохи феодализма и капитализма. Герои фантастических сказок - богатыри («1ван - мужичий син», «Чабанець», «Ки- рило Кожумяка», «Котигорошко» и др.) - успешно борются против страшных чудовищ, уничтожающих людей и результаты их труда, используя часто дружбу зверей и птиц, сочувствие и помощь природы («щлюща вода» и т. д.), а также чудесные предметы («чоботи-скороходи», «летю- чий корабель» и т. д.). Отдельные сказки (например, «Кирило Кожумяка», «1лля Мурин» - разработка сюжета древнерусской былины об Илье Муромце), народные предания, рассказы и легенды о происхождении названий рек, населенных пунктов содержат сведения, имеющие историческое, познавательное значение.

Народный героический эпос - думы. Развитие фольклора до Великой Октябрьской революции

В условиях героической борьбы широких народных масс Украины в XV-XVI вв. против феодально- крепостнического гнета, против турецких, татарских и польско-шляхетских захватчиков окончательно сформировался жанр крупных поэтических эпических и эпико-лирических народных произведений- дум (первая запись произведена в 1684 г.), повествующих о храбрости, свободолюбии и трудолюбии украинского народа, его нерушимой дружбе с великим русским народом.

Думы принадлежат к лучшим образцам украинского народного героического эпоса, они посвящены ярчайшим страницам подлинной исторической действительности Украины XV-XX вв. Больше всего создано дум о событиях XVI-XVII вв. Думы рисуют образы мужественных воинов- крестьян и казаков, охраняющих рубежи родной земли, патриотов, страдающих в неволе или расправляющихся с украинскими и иноземными панами («Козак Голота», «Отаман Матяш старий», «1вась Удовиченко- Коновченко», «Самшло Шшка» и др.). Особое место занимают в думах события периода освободительной войны 1648-1654 гг. («Хмельницький та Барабаш», «Повстання против польських пашв»и др.). Эпические и исторические герои дум XV-XVII вв., как и русских героических -былин, наделены богатырской силой, большим умом, смекалкой, находчивостью. Они побеждают врагов на поединках («Козак Голота»), единолично противостоят многочисленным врагам-захватчикам, побеждают их или берут в плен («Отаман Матяш старий» и др.); в думах выражается глубоко народная мысль о том, что пренебрежение народными массами, их опытом и советами неминуемо ведет «героя» к позорной гибели («Вдова С1рчиха - 1ваниха» и др.). Многие думы («Козацьке життя», «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер», «Сестра та брат», «Бщна вдова i три сини» и др.) говорят о тяжелой жизни народных масс, их скудной пище, плохой одежде, убогом жилище, рисуют острые социальные конфликты. Думы резко осуждают разбой и угнетение, жестокость, стяжательство, корыстолюбие. Прекрасный образ родной земли - Украины, созданный народом в думах,- лучшее доказательство высокого гуманизма и глубокого патриотизма, свойственного этому виду эпоса.

Думам как эпосу свойственна сильная лирическая окраска, повествование ведется обычно в них со страстной взволнованностью. Исполняются думы сольным песенным речитативом (певческая декламация), с обязательным сопровождением народного музыкального инструмента - кобзы (бандуры) или лиры. Стих и строфа (куплет) дум отличаются большой свободой размера (стих от 5-6 до 19-20 слогов, строфа от 2-3 до 9-12 стихов), что создает возможности для дальнейшего импровизирования и варьирования. Композиция дум стройна (запевка - повествование - концовка); для повествования характерны замедления и лирические отступления. Постоянную строфу заменяет свободная строфа-тирада (уступ), со свободными, преимущественно глагольными рифмами; после окончания строфы-тирады следует музыкальный рефрен. Думы - произведения импровизационного характера; ни один народный певец - кобзарь или лирник- не повторяет и не стремится повторить канонически текст и напев данного произведения, а относится к ним творчески, постоянно изменяя, дополняя или сокращая их. Известно много кобзарей- импровизаторов дум, среди которых выделялись такие виртуозы, как Иван Стричка (первая половина XIX в.), Остап Вересай, Андрей Шут (середина и вторая половина XIX в.), Иван Кравченко (Крюковский), Федор Гриценко (Холодный) (вторая половина XIX в.), Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Терешко Пархоменко и др. (конец XIX- начало XX в.).

Трудящиеся Украины в XV-XVII вв. создавали также исторические песни эпико-героического и лиро-эпического характера, исторические героические легенды, предания и рассказы. Они являлись своеобразным откликом на важнейшие события. Таковы песни о турецко-татарских набегах, полоне и неволе, о мужестве народных борцов против иноземного ига (например, «В Цариград1 на риночку»-о Байде и др.), исторические рассказы и предания о злодеяниях турецко-татарских и польских захватчиков на Украине, о мужестве и находчивости украинского населения и в особенности запорожских казаков, песни о расправе казачьей голытьбы с бо- гачами-дуками, пытавшимися издеваться над казаками («Чорна хмара наступила, став дощик ira» и др.). Особенно много таких произведений создано о событиях кануна и периода народно-освободительной войны 1648-1654 гг. (например, о национальных героях этого времени Богдане Хмельницком, Максиме Кривоносе, Даниле Нечае, Иване Богуне и др.)*

Патриотический подъем народа в середине XVII в., воссоединение

Украины с Россией наложили большой отпечаток на многие виды народной поэзии. К этому же времени следует отнести и широкое распространение народного театра - кукольного и театра живых актеров, а также кратких лирических, преимущественно сатирических и юмористических, песенок- частушек и коломыек, в которых высмеивались поработители украинского народа и рисовались образы запорожских и донских казаков - смелых и отважных борцов против гнета и насилия.

Совместная борьба русского и украинского народов против самодержавно-крепо- стнического строя во время народных движений Степана Разина, Кондратия Булавина, а позже Емельяна Пугачева, отразилась в обширной антифеодальной, антикрепостнической поэзии. Песни и предания о сыне Степана Разина сочинялись и на Украине («Виходила дитина з-шд бшого каменя», «Козак Герасим»). На протяжении XVII-XVIII вв. были созданы песни и предания о мужественных героях совместной борьбы русских и украинцев против турецко-татарской агрессии (об Иване Сирко, Семене Палии), о борьбе против шведского нашествия и об изменнике Мазепе, о взятии Азова, о победах над турецкими захватчиками в первой половине XVIII в., о великом русском полководце А. В. Суворове и т. д. На усиление русским самодержавием в XVIII в. феодально-крепостнического гнета украинский народ ответил многочисленными крестьянскими восстаниями, которые сопровождались подъемом антифеодального народного творчества - новыми песнями, рассказами и преданиями о героях этой борьбы - гайдамаках (например, «Про Саву Чалого i Гната Голого» и др.), опришках (об Олексе Довбуше; родственны им словацкие песни о Яношике, болгарские и молдавские о гайдуках), о героях Колиивщины - Максиме Зализняке, Никите Швачке и др., о восстании в с. Турбаи 1789-1793 гг. («Задумали Базилевщ» и др.).

Большое распространение получили в этот период антифеодальные песни о крепостной неволе и крепостническом произволе, песни рекрутские и солдатские, чумацкие, бурлацкие (батрацкие), многие из которых являются лиро-эпическими, историческими или бытовыми; создаются балладные песни на исторические сюжеты («Про Бондар1вну»), народные сатирические стихи, направленные против представителей господствующего класса - панов, судей, попов и др. В повествовательном фольклоре ведущее место начинают занимать реалистические социально-бытовые новеллистические сказки, анекдоты, предания и рассказы, ярко освещающие антагонистические классовые отношения феодального общества (любимый герой - крепостной или «свободный» крестьянин-бедняк, бездомный бурлак-батрак, мудрый солдат).

Особенно много было создано в этот период общественно-бытовых и семейно-бытовых задушевных, грустных, лирических песен (хоровых и сольных), а также песен о семейной жизни - родипт, о любви - про кохання. Большую группу составляют песни шуточные (,жарт1влие(), юмористические и сатирические. С XVIII в. украинские лирические песни особенно широко распространяются среди русского народа, а русские- среди украинского, что содействовало взаимообогащению культур двух братских народов и их сближению. Позже широкое распространение в народном репертуаре получают песни русских и украинских поэтов; поэтическая форма литературной песни все сильнее воздействует на форму народной лирической песни (песни-романсы).

В первой половине XIX в. украинский народ отразил в своих фольклорных произведениях события Отечественной войны 1812 г. (песни о М. И. Кутузове, М. И. Платове и др.), борьбу против крепостнического гнета и героев этой борьбы (многочисленные песни, предания и рассказы о вожаке крестьянских восстаний на Подолии Устиме Кар- малюке и западноукраинском опришке Мироне Штоле, о выдающемся революционном деятеле Буковины Лукьяне Кобылице и др.). Становятся известными первые образцы песен рабочих («Майданщики - ока- янщики, да ripKa ваша доля»); расцветает жанр коротких песенок- частушек и коломыек самого различного содержания.

Появление на исторической арене рабочего класса обусловило развитие и нового вида народной поэзии - рабочего фольклора. Уже в 70- 80-х годах XIX в.* были записаны и опубликованы рабочие песни и ко- ломыйки, отражающие капиталистическую эксплуатацию, протест и ранние формы борьбы рабочего класса (песни «Ой чи воля, чи неволя», «Як у Карл1вщ на заводЬ>, известные предания о Шубине - «хозяине» шахт и др.). Среди рабочих широкое распространение получают народные драматические представления о борьбе против деспотизма (украинские варианты народных драм «Лодка», «Цар МаксимШан» и др.).

В пролетарский период освободительного движения ведущими мотивами украинского рабочего фольклора, который распространялся на украинском, русском и отчасти польском языках и тем самым приобретал интернациональный характер, становятся революционные призывы к свержению самодержавия и власти капитала, воспевание социалистического идеала, пролетарского интернационализма («Интернационал», русская, украинская и польская редакции «Варшавянки», «Беснуйтесь, тираны» и ее украинский оригинал - «Шалште, шалште, скажет кати», русский, украинский и польский текст «Красного знамени»).

В начале XX в. создаются украинские революционные песни («Збере- мося ми у полЬ>, «Ну бо, хлопщ, повстаньмо», «Одна хмара i3 села, а другая з м1ста» и др.), яркие рассказы и песни о событиях первой народной революции в России 1905-1907 гг., о верных сынах народа - большевиках, о первой мировой войне («Карпати, Карпати великп гори»), о свержении самодержавия в 1917 г.

Итак, народное творчество, имевшее ярко выраженный революционный характер, порождалось событиями общественно-политической жизни страны и неизменно сопутствовало классовым выступлениям рабочих.

Украинский советский фольклор

Победа Великой Октябрьской социалистической революции внесла коренные изменения в характер украинской народной поэзии, вызвала подъем социалистического по содержанию поэтического творчества миллионных масс украинского народа, которое развивается на основе советской идеологии. В украинской народной поэзии послеоктябрьского периода нашли отражение важнейшие события советской действительности - от победы Великого Октября до событий Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. и периода развернутого строительства коммунизма. Народ воспевает великую партию коммунистов, В. И. Ленина, трудовой героизм, борьбу за мир во всем мире, семилетний план 1959-1965 гг., дружбу народов, пролетарский интернационализм и социалистический патриотизм.

Коренные изменения произошли в традиционных жанрах и видах украинской народной поэзии; почти полностью отмерла старая обрядовая поэзия. Вместе с тем широко создаются новые песни, думы, сказки, сказы, рассказы, а также народные стихи на темы Великой Октябрьской социалистической революции, гражданской войны и борьбы с иностранными интервентами (например, сказка «Леншська правда», песни и легенды о Ленине, героях гражданской войны - Чапаеве, Щорсе, Котовском, о партизанах, героях Великой Отечественной войны и др., сказы-onoeidi , ведущиеся часто от одного лица и имеющие элементы воспоминания). Наряду с героическими произведениями широкое развитие получили анекдоты, сатирические и юмористические короткие рассказы, высмеивающие различных врагов Советского государства (белогвардейских генералов, Петлюру, интервентов, Пилсудского, японских самураев, Гитлера и др.), пережитки капитализма и религиозные предрассудки, носителей отрицательных бытовых явлений (прогульщиков, лодырей, нерадивых, пьяниц).

Особенный расцвет советской украинской народной поэзии наблюдается в области песен, частушек и коломыек, пословиц и поговорок, отражающих основные события и явления повседневной жизни страны Советов (песни: о событиях Октября и гражданской войны - «Прилетша зозуленька», «3 i 6 paB Щорс загш завзятих»; о Ленине; о строительстве социализма - «Ой, червонп квггки», «Закурши Bci заводи»; об освобождении западноукраинских земель и воссоединении их с Советской Украиной - «Прийшла влада народная», «Розквггае Буковина» и др.; о Великой Отечественной войне - «Встали ми за волю краю», «Наша ланка фронтова»и др.; о послевоенном периоде, строительстве коммунизма, борьбе за мир - «Шд 3 opi Комуни ясш», «Ми хочемо ми- ру» И др.).

Большие изменения претер- пел в советское время жанр дум, которые теперь имеют много нового в поэтической форме (думы песенной, былинной формы и типа поэтического сказа); изменился характер их запевок (они стали более обобщающими), почти исчезли замедления в повествовании и т. п. Советские кобзари (Иван Запорожченко, Петро Древченко, Федор Куш- нерик, Егор Мовчан, Владимир Перепелюк и др.) создали ряд дум на современные сюжеты (например, дума о В. И. Ленине - «Хто ж той сокш, товаршш?»).

Украинский народ выдвинул из своей среды много талантливых поэтов, композиторов и певцов (например, Павло Дмитриев-Кабанов из Донецка, Ольга Добахова из Житомирской обл., Христина Литвиненко из Полтавской обл., Фросина Карпенко из Днепропетровской обл. и др.)> демонстрирующих свое искусство на многочисленных районных, городских, областных и республиканских смотрах художественной самодеятельности, которые, как и праздники песен и танцев, стали бытовой традицией. Многие заводские, колхозные хоры, хоры-звенья, агиткультбригады, самодеятельные ансамбли создали тексты и музыку некоторых песен, частушек и коло- мыек.

Как советская, так и дооктябрьская народная поэзия широко использовалась и используется украинскими и русскими писателями, композиторами, художниками. Многие образы и мотивы дооктябрьского украинского фольклора использованы в творчестве ряда выдающихся писателей, особенно Н. В. Гоголя, Т. Г. Шевченко, И. Я. Франко, М. М. Коцюбинского, П. А. Грабовского, Леси Украинки, композиторов - Н. В. Лысенко, Н. Д. Леонтовича, художников - В. А. Тропинина, И. Е. Репина,

С. И. Васильковского, Н. С. Самокиша, А. Г. Сластиона и многих др. Ярчайшими примерами в наши дни является творчество советских украинских писателей М. Рыльского, П. Тычины, А. Малышко, М. Стельмаха, композиторов К. Данькевича, А. Штогаренко, С. Людкевича, П. Майбороды, художников И. Ижакевича, М. Дерегуса и др.

Украинская народная поэзия многое впитала в себя из русской и белорусской народной поэзии, а многие ее мотивы и произведения вошли в творчество братских - русского и белорусского - народов. Она находилась и находится в тесных взаимосвязях как с творчеством этих народов, так и с творчеством польского, словацкого, молдавского и других народов. Все это свидетельствует о том, что украинская народная поэзия имела и имеет большое значение во взаимопонимании и сближении трудящихся масс на почве социалистического патриотизма и интернационализма.

Украинский фольклор

Украинский фольклор

Устная народная поэзия

Народная словесность на Украине издавна преобладала над письменностью, книжной литературой и в области художественного слова «национальная гордость» украинской интеллигенции XIX-XX вв. основывалась именно на фольклоре, с богатством, разнообразием, художественной ценностью которого трудно было бы сопоставить творчество украинских поэтов нового времени. Особенно славились и за пределами Украины украинские песни. Ряд восторженных отзывов о них идёт с начала XIX в. от представителей разных национальностей и разных общественных групп. В русской литературе XIX в. художественное влияние украинских песен, по собственному признанию, испытал Пушкин и широко использовавший их в своём творчестве. Гоголь патетически писал, что «песни для Малороссии - всё - и поэзия, и история, и отцовская могила». То же универсальное значение песни для украинского народа позже подчёркивал в своей статье о «Кобзаре» Шевченко Добролюбов: «Известно, что в песне вылилась вся прошедшая судьба, весь настоящий характер Украины; песня и дума составляют там народную святыню, лучшее достояние украинской жизни. Весь круг жизненных насущных интересов охватывается в песне, сливается с нею, и без неё сама жизнь делается невозможною».

Увлечение украинской песней и её влияние определённо сказались и в польской литературе XIX в., особенно в эпоху романтизма (Мальчевский, Гощинский, Богдан Залесский) и «козакофильства». Украинская песня приобрела высокую репутацию и у западно-европейских поэтов и учёных исследователей. Ещё в 1845 переводчик русских поэтов и народных украинских песен Боденштедт находил, что «ни в какой другой стране древо народной песни не дало таких чудесных плодов, нигде дух народа не выразился так живо и светло в песнях, как у украинцев». С собирания и изучения песен начинается и новая Украинская литература: «этнографизм», обращение к фольклорному материалу и его использование долгое время оставались её характерной чертой.

Первый период (примерно до 40-50-х гг. XIX в.)

Проходит под знаком дворянской романтики, отличаясь теми же особенностями подхода к собиранию и изучению фольклора, как и в других странах. Преимущественное внимание обращено в это время именно на песню. Песенное творчество романтически настроенными дворянскими собирателями трактовалось как «старина» - «умирающий отголосок гармонии, некогда слышанный на берегах днепровских», по словам предисловия к «Опыту собрания старинных малороссийских песен» - первого их собирателя кн. Н. А. Цертелева. Мечты об открытии у себя новой «Илиады» или нового Оссиана несбыточны: от прекрасного прошлого сохранились только «развалины», но и они могут удовлетворить, с одной стороны, «любопытству касательно прошедшего», а с другой - романтической тяге к «безыскусственной поэзии». Сборник Цертелева - продукт любительства; сборники его ближайшего преемника, М. Максимовича , у которого дружеские связи с представителями русской «официальной народности» сочетались с местным украинским патриотизмом, открывают историю украинской фольклористики как науки - разумеется, с необходимыми ввиду того времени оговорками. По разнообразию содержания и стремлению к точности текстов сборникам Максимовича принадлежит первое место в ряду аналогичных изданий первой половины XIX в. (И. "Срезневский ", Запорожская старина, ч. I-III, 1833-1838 гг.; П. "Лукашевич ", Малорусские и червонорусские народные думы и песни, СПБ, 1836; А. "Метлинский ", Народные южнорусские песни, 1854).

Представления о природе фольклора и его истории не выходили за пределы типично-романтических фантазий о безличном «народном творчестве». Только у одного Максимовича имелись зачатки будущего «исторического» метода изучения фольклора. Вообще же фольклор оставался пока что предметом эстетического любования, антикварского коллекционерства, романтических воздыханий об уходящей «старине» - о разлагающемся патриархальном укладе. В русской литературе 20-30-х гг. на украинский фольклор, как на необходимую для романтизма экзотику, устанавливалась прочная мода («здесь… занимает всех всё малороссийское», - писал Гоголь в 1829 из Петербурга); эта мода удовлетворялась между прочим фантастическими повестями, основанными на украинском фольклоре, Ор. Сомова, украинскими балладами Н. Маркевича («Украинские мелодии», 1831) и в особенности «Вечерами на хуторе близ Диканьки» Гоголя. Рядом с этим украинский песенный фольклор использовался и русскими писателями, разрабатывавшими исторические украинские сюжеты (Рылеев, Нарежный, А.С.Пушкин, Н.В.Гоголь, Е.В.Аладьин и др.). Понятно, что отделить во всей этой лит-ре подлинное от вольных измышлений авторов иногда весьма трудно.

Второй период

Иными чертами отличался "второй " период украинской фольклористики, в к-ром уже ощущались буржуазные тенденции. Он начинается с 40-х гг. XIX в. и представлен деятельностью Пантелеймона Кулиша («Записки о Южной Руси», т. I-II, 1856-1857), О. Бодянского, Н. Костомарова (диссертация «Об историческом значении русской народной поэзии», 1843), Я. Головацкого («Народные песни Галицкой и Угорской Руси», 1863-1865), И. Рудченка («Народные южно-русские сказки», 1869) и др. Романтический налёт оставался и на фольклористике этой поры, но начиналось и более пристальное исследование, более тщательное собирание и издание текстов. В «Записках о Южной Руси» Кулиш уже не ограничивался одним собиранием, он пытался ввести читателя в самую обстановку, в к-рой бытуют и распространяются памятники народной поэзии, собрать и сообщить сведения о её носителях, о среде, являющейся её главным потребителем. Для Кулиша фольклор - тоже уходящая «старина», но уход её, с его точки зрения - явление законное; причина его - распространение «цивилизации», переход «народа» в ряды интеллигенции. «Мы и народ, - писал Кулиш, - одно и то же, но только он, с его изустной поэзией, представляет в духовной жизни первый период образования, а мы - начало нового высшего периода».

Третий период

Характерные черты третьего периода изучения фольклора - это, во-первых, переход к коллективно-организованной работе в области собирания фольклора; во-вторых, применение методов западно-европ. (и русской) науки к изучению его памятников - «сравнительно-исторического» и «исторического»; в-третьих, углубление и развитие националистических тенденций, проявлявшихся уже во втором периоде. Наиболее значительным фактом третьего периода было издание собрания этнографических материалов: «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряжённой Русским Географическим обществом (юго-западный отдел); материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским» (1872-1878, 7 тт., в целом около 300 печатных листов). Издание, осуществлённое главным образом исключительной энергией самого Чубинского , раскрыло огромные фольклорные богатства (см. отзыв Ал-дра Веселовского в Отчёте о присуждении Уваровских премий, 1880), начиная от суеверий, примет, загадок, пословиц и т. п. (т. I), продолжая сказками (т. II - 296 названий), народным календарём и связанной с ним обрядовой поэзией (т. III), обрядностью внекалендарной, свадебной, похоронной и т. п. и соответственными песнями (т. IV), песнями семейными и любовными (т. V - 1209 стр.), народными юридическими обычаями (т. VI) и этнографическими сведениями о национальных меньшинствах «юго-западного края » (гл. обр. Киевской , Волынской и Подольской губерний).

Перед этой массой материала совершенно бледнели прежние сводки, вроде «Быта русского народа» А.В. Терещенко , куда украинский материал входил лишь попутно. «Труды» были, кроме всего прочего, ещё работой, связанной с деятельностью киевской филии - «юго-западного отдела» Географического общества, к-рая с 1873 объединила виднейших украинских учёных той поры: членами её были В. Антонович и М. Драгоманов, выпустившие в 1874-1875 первое научное издание украинских эпических песен, дум («Исторические песни малорусского народа», 2 тома - издание незаконченное), П. Житецкий, Ф. Волков (Хведiр Вовк), П. Чубинский, М. Лисенко и др. За короткое время корреспонденты филии собрали громадное количество материала, из к-рого филия успела издать только сборник «Малороссийские народные предания и рассказы» , под редакцией того же М. Драгоманова. Кое-что из остального было опубликовано в заграничных изданиях М. Драгоманова; кое-что использовал позже Б. Гринченко («Этнографические материалы», 3 тт., 1895-1899, «Из устна рода», 1900), но большая часть после закрытия киевской филии в 1876 пропала безвестно. Правительственные запрещения выпуска книг на «малороссийском языке» перевели украинскую фольклористику в пределах б. Российской империи на полулегальное положение. Её деятелями в 80-90-х гг. XIX в. стали здесь преимущественно представители мелкобуржуазной демократии - мелкие земские служащие, статистики, народные учителя - эпигоны народничества, проводившие в жизнь теорию «малых дел», осторожное просветительство, «каганцювання на селі». Украинский фольклор рядом с политическим самообразованием стал неизбежным предметом занятий нелегальных украинских студенческих кружков - «громад». С 80-х гг. единственными печатными органами, где публиковались материалы и исследования о них, были на Украине журнал «Киевская старина», основанный Ф. Лебединцевым (с 1882 по 1906), печатавшийся на русском яз., и труды «архивных комиссий», «статистических комитетов» при земствах, учёных обществ при университетах [напр. харьковский сборник историко-филологического общества, во 2-м томе к-рого напечатано собрание сказок и др. материалов, записанных в Харьковской и Екатеринославской губ. И. Манжурою (1890), в 10-м - собрание песен Лубенщины В. Милорадовича (1897), в 17-м - работа П. Иванова «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда, Харьковской губ.» (1907) и ряд других ценных материалов] . В подобных же изданиях и сверх того в «Этнографическом обозрении», «Русском филологическом вестнике» находили себе место и немногочисленные сравнительно исследования фольклора - А. А. Потебни, Н. Ф. Сумцова, А. В. Ветухова, П. Иванова, Х. Ящуржинського и др. Тем не менее интерес к фольклорным штудиям захватывал всё более широкие круги; эти штудии развивались за пределами царской России до 1906. Сделавшийся с 1876 политическим эмигрантом сперва в Швейцарии, затем в Болгарии, М. Драгоманов, рядом с публицистической деятельностью и в тесной связи с нею продолжал издание и изучение фольклора: в 1881 им напечатаны в Женеве «Нові українські пісні про громадські справи 1764-1830», а затем там же «Політичні (тобто історичні) пісні українського народу XVIII-XIX стол.» (1883-1885, 2 т.). Как исследователь Драгоманов стоял на точке зрения «теории миграций» (заимствования), отвергнув представление о совершённой самобытности украинского народного творчества, особенно в области повествовательного фольклора; это не мешало ему напр. на основании песенного материала делать субъективные заключения о «государственных идеалах» украинской народной массы (сборник его исследований по фольклору издан в 4 тт. во Львове, 1899-1907). Главным средоточием украинской фольклористики с 90-х гг. стало львовское «Наукове товариство імени Шевченка», где в 1898 была основана специальная этнографическая комиссия, взявшая в свои руки издание «Етнографічного збірника» (40 тт.), а в 1899 подкрепившая его ещё отдельным изданием "Матеріяли до української етнольогії (22 т.). В изданиях «Товариства» ближайшее участие принимали известный писатель и учёный Иван Франко (им издано самое большое собрание пословиц и напечатан ряд ценных работ по исследованию песни), Володимир Гнатюк, З. Кузеля, І. Свєнцицький, Ф. Колесса и др. Крупный вклад в собрание материалов сделан был с 70-х гг. также польскими этнографами. В Польше интерес к украинскому фольклору, как сказано выше, идёт с 20-30 гг. XIX в.; этот интерес ещё в 30-х гг. вызвал появление ряда сборников гл. обр. песенного материала (Вацлав Залеский , Жегота Паули, К. Войцицький, позже, в 1857, А. Новосельский-Марцинковский и др.). С 1842 началась плодотворная деятельность крупнейшего из польско-украинских этнографов Оскара Кольберга (1814-1890), из работ к-рого пользуется известностью «Покутье» («Покутье» - бытовое название местности между Карпатами и Днестром в Галиции) - опыт всестороннего и обстоятельного этнографического обследования одного определённого района, с богатыми фольклорными материалами. По типу этой работы Кольберга украинский этнограф В. Шухевич позже представил такое же описание быта и творчества гуцулов («Гуцульщина» в «Матеріялах до українсько-руської етнольогії», 5 тт., 1899, 1901, 1902, 1904 и 1908). С другой стороны, труды Кольберга (предшествовавшие «Покутью») были взяты за образец сотрудниками большого, предпринятого ещё в 1877 Краковской академией наук, изд. «Сборник сведений по краевой антропологии» (Zbiór wiadomości do antropologii krajowej wydawany staraniem komisyi antropologicznej Akademii umiejetności w Krakowie, 1877-1894) - Ю. Мошинской, З. Рокоссовской, Э. Руликовским, А. Подберезским, Ц. Нейманом и мн. др., опубликовавшими большой фольклорный материал из разных местностей Галиции и русской приднепровской Украины. «Труды» Чубинского, «Етнографічний збірник» львовского «Товариства» и это издание Краковской академии до сих пор остаются важнейшею частью наследия, оставленного нам буржуазным периодом украинской фольклористики.

Нет надобности исчислять имена всех отдельных её представителей и за рубежом, и в пределах б. царской России, где с 1906 не надолго вновь явилась возможность относительно легального собирания и изучения украинского фольклора, которое совершенно прекратилось в годы империалистической войны, самым пагубным образом отразившейся и на собранных Львовским научным обществом, но ещё не опубликованных этнографических материалах. Изданный в 1930 указатель печатных материалов по украинскому фольклору до 1917 (Олександра Андрієвського) представляет огромный том в восемьсот с лишним страниц одного перечня книг и статей (около 1800). Создаётся впечатление, что слова одного из видных буржуазных фольклористов, Вол. Гнатюка, о том, что украинская этнография, по сравнению с другими, «не только не осталась позади, но во многих направлениях выдвинулась вперёд и опередила другие народы», как будто не являются преувеличением и похвальбою…

Библиография

"Пыпин " А. Н., История русской этнографии, т. III - Этнография малорусская, СПБ, 1891; "Сумцов " Н. Ф., Современная малорусская этнография (в журн. «Киевская старина», 1892-1893, 1895-1896 и отдельно - 2 вып., Киев, 1893-1897); "Его же ", Малюнки з життя українського народного слова, Харків, 1910; "Гринченко " Б., Литература украинского фольклора (1777-1900), Чернигов, 1901; "Андрієвський " О., Бібліографія літератури з українського фолклору, т. I, Київ (1930), изд. Всеукр. Ак. Наук периодическое издание Института фольклористики АН УССР «Український фолклор» и др.

Виды и жанры украинской устной народной поэзии в её историческом развитии

На нынешней стадии изучения история украинского фольклора может строиться только гипотетически. Несомненно, к "древнейшему её периоду " мы должны отнести разнообразные произведения магического характера, в том числе заговоры и "обрядовую поэзию ". В конце XVI в. украинская обрядовая поэзия уже остановилась в своём развитии, сложившись в те формы, в каких застали её собиратели XIX в. Известный церковный публицист этого времени, Іван Вишенський, в одном из своих посланий, рекомендуя борьбу с пережитками язычества, советует изгнать из городов и сёл «в болото» - «Коляды, щедрый вечер», «волочельное по Воскресении», «на Георгия мученика праздник дьявольский», «Купала на Крестителя» и т. п., перечисляя так. обр. почти все основные праздники древнего аграрного календаря, правда, уже амальгамированного с календарём церковным в результате компромиссов между новым христианским культом и верованиями эпохи язычества. «Коляда» - праздник зимнего солнцеворота, приурочившийся к христианским «святкам»; «волочельное» (волочельные - величальные песни и обряды) - праздник весны, заклинание будущего урожая, ставшее продолжением церковной «пасхи»; праздник «на Георгия» - апрельские, весенние действа в день св. Георгия - Юрия, бога-покровителя стад, начальника весны; «Купало» - праздник летнего«солнцестояния», приуроченный к 24 июня ст. ст. («рождество Иоанна Крестителя» - Ивана, Купалы) и следующее за ним торжество проводов солнца, похорон солнечного бога, прикрепившееся к первому воскресенью после «петрівок» (29 июня ст. ст.) - вот важнейшие аграрные празднества, о к-рых говорит Вишенський и которые бытовали на Украине почти вплоть до империалистической войны и революции. Аграрный календарь сходен у всех народов северного полушария; в русском фольклоре мы найдём почти те же названия праздников, и здесь достаточно только перечислить жанры украинской обрядовой поэзии с их своеобразной иногда терминологией. В понятие украинской обрядовой поэзии входят:
* "колядки " и "щедрівки " - величальные песни в канун рождества и нового года (новое собрание их дал В. Гнатюк в «Етнографічн. збірнике», тт. 35-36, 1914) - сопровождавшиеся иногда особыми действами ряженых (хождение с «Козой»);
* "весенние " песни, в свою очередь, делящиеся: на
**гаївки («гай» - лес) - хороводные песни на опушке леса, с играми («Просо», «Воротарь», «Мак» и т. д.; собрание гаївок, В. Гнатюк, «Матеріяли до укр.-руськоі етнольогіі», т. 12, 1909);
**царинні пісні («царина» - околица села, за к-рой идёт вспаханное поле);
** песни русальные и «троецькі» (русский «семик» - украинский «русальний» или «мавський великдень»; мавка то же, что и русалка, от старого «нав» - мертвец; русальные - от греко-римских розарий - обряды посвящены первоначально чествованию умерших предков и приурочены затем к «зеленим святам» - троицыну дню);
**песни "купальские " (наиболее полное собрание их дала Ю. Мошинска, Zbiór wiadom, т. 5, 1881) - песни, связанные с празднествами в честь Купалы и соединяющие мотивы элегического плача о погибшей и утонувшей «Марене» с насмешливо-сатирическими перебранками дивчат с парубками.К данному циклу примыкают и так наз. «обжиночні» или «зажнивні» песни (песни, сопровождающие жнива), наименее окрашенные культовыми мотивами и наиболее чётко вскрывающие основу «обрядовой» поэзии - трудовую, "рабочую песню ". Имеются специальные собрания рабочих песен: "Милорадович " В. Рабочие песни Лубенского у., Полтавск. губ., «Киевская старина», 1895, книга 10. Ритмическая сторона их ещё мало изучена, а в содержании очевидны следы более поздней эпохи - работы на панщине или у богатого хозяина-кулака. К разряду «обрядовой поэзии» относятся и внекалендарного порядка песни, связанные с обычаями «хрестин», «весілля» (свадьбы) и «похорон» (наиболее богатый материал по всей этой обрядности даёт 4-й том «Трудов» Чубинского). Особенное развитие на Украине получила "свадебная обрядность " («весілля»), издавна привлекавшая внимание этнографов (уже в 1777 вышла в СПБ книга Гр. Калиновского «Описание свадебных украинских простонародных обрядов») и более других исследованная ("Сумцов " Н., О свадебных обрядах, преимущественно русских, Харьков, 1881; "Волков " Ф. К., Rites et usages nuptiaux en Ukraïne, в журн. «L’antropologie» 1891-1892, ч. II-III, и его же «Этнографические особенности украинского народа» в коллективном труде «Украинский народ в его прошлом и настоящем», 1916, т. II, 621-639; также Ящуржинський Х., «Лирические малорусские песни, преимущественно свадебные», Варшава, 1880, и его же, «Свадьба малорусская, как религиозно-бытовая драма», «Киевская старина», 1896, II, и отд.). Украинский свадебный обряд значителен и своими лирическими партиями, и своей драматически-театральной стороной. С последней точки зрения его можно разделить на три акта:
#сватання
#заручины (обручение)
#весілля (собственно свадьба)из которых каждый в свою очередь распадается на ряд сцен, троекратно повторяющихся из действия в действие, всё с большим развитием и усложнением; сцены похищения невесты, отпора со стороны её родных, примирения борющихся сторон, выкупа невесты у её родни, символических обрядов. Словесная часть драмы состоит из прозаического диалога, который варьирует вокруг раз навсегда заданных тем, лирических монологов невесты, радостных и грустных (но не переходящих обычно в плач и причеты великорусской свадьбы) и партий хора, комментирующего действия то торжественно-величальными, то буйно-разгульными песнями. Как содержание песен, так и характер действий в высшей степени условны: это - представление, сущность которого заключается в том, что заключаемый между односельчанами или хорошими знакомыми, с обоюдного согласия, брак изображается как насильственное похищение: "эндогамический " (внутриплеменной) брак представляется "экзогамическим " (внеплеменным) и только при условии этой инсценировки считается «правильным» и прочным. Свадебная драма так. обр. инсценирует картину брака доисторической, родовой поры, а вместе с тем по названиям действующих лиц, по бутафории, не столько реальной, сколько предполагаемой песнями хора, по самим действиям - она отразила и черты княжеской свадьбы эпохи раннего феодализма. Феодальный колорит очевидно вторичен; сложившийся в массах в доисторическую эпоху свадебный обряд был усвоен господствующим классом, оброс чертами, характерными для княжеско-дружинного быта, и от этих черт уже не освободился. С этими чертами, приобревшими символико-магическое значение, «весільная» обрядность сохранялась на Украине почти вплоть до наших дней. Менее прочной оказалась "похоронная обрядность ", сведения о к-рой идут с давних времён (похоронные украинские плачи приводят польские писатели Ян Менецкий, 1551, поэт Севастиан Кленович, 1602); русским «причитаниям» соответствуют украинские «голосіння» (тексты и комментарии к ним в «Етнограф. зб.», тт. 31-32, І. Свєнцицького и В. Гнатюка; кроме того, исследования В. Данилова в «Киевской старине», 1905, и «України», 1907), сопровождаемые на Подолии и в некоторых местах Прикарпатья особыми «похоронными забавами», «грашками при мерці» (играми у мертвеца) - своеобразными религиозными мимами, инсценирующими прение бога с чортом («тягнене бога»), а иногда превращающимися в комедийно-бытовые сценки.

К той же древнейшей эпохе украинского фольклора, как сказано выше, мы должны отнести генезис заговоров (замовлювання, закляття: лучший сборник П. Ефименко, «Сб. малороссийских заклинаний» в «Чтениях Общ. ист. и древностей российских», Москва, 1874, кн. 88; исследования А. Ветухова, 1907, и V. Mansikka, Ueber russische Zauferformeln, 1909), "пословиц " (сборники М. Номиса, Укр. приказки, прислів’я, СПБ, 1864, и особенно сборник И. Франко, Галицько-руські народні приповідки, 6 тт., «Етногр. зб.», тт. 10, 16, 23-24, 27-28) и "загадок " (отд. сб. А. Сементовского, Малорусские загадки, 1872). Само собой разумеется, что все эти жанры развивались, классово диференцировались и, подобно другим, служили орудием классовой борьбы. Между напр. пословицами, как «хто рано встае, тому бог дае» или «козацькому роду нема переводу», с одной стороны, и такими, как «у бога всього много, а в бідного трудно й за шеля» (грош), или «що паньска хвороба, то наше здоров’я», или: «с панами дружи, а за пазухою камінь держи» - очевидна и разница классов и разница эпох.

От глубокой древности ведёт своё начало и повествовательный фольклор - "сказка " во всех её разновидностях [укр. буржуазная фольклористика различала "казки " - фантастические рассказы, где чудесное перемешано с реально-возможным; "байки " - сказки о животных; "переказ " - саги, рассказы об исторических лицах, местах и событиях; "міти " (мифы) - суеверные предания; "новеллы " - сказки без чудесного элемента, бытовые; анекдоты или "приказки "; наконец "легенды " - сказки, основанные на христианских верованиях] . Периодизация обширного сказочного материала - задача будущего. Общее количество украинских сказочных сюжетов в 1914 исчислялось в 2 тысячи с лишним (С. В. "Савченко ", Русская народная сказка, гл. IV); с того времени это количество ещё возросло, не говоря уже о массе до сих пор неопубликованного материала. В украинской сказке мы найдём те же сюжеты и темы, что и в сказочном фольклоре других европейских народов; сходны и формальные особенности, с тем разве отличием, что записи украинских сказок дают менее образцов выработанной, ритмизованной, богатой стереотипными формулами сказочной речи, чем напр. сказки русские; с другой стороны, украинский сказочный фольклор имеет фантастику, исключительно богатую по части демонологических представлений (особенно в сказках, записанных на Галичине, см. сб. Гнатюка В., Знадоби до укр. демонології, тт. 1-2, Етнограф. збірн., т. 15, т. 34-35 - 1 575 рассказов). Обращает внимание также сравнительное богатство комических мотивов с разными оттенками комизма от язвительной сатиры до мягкого юмора - особенно в новеллах (см. назв. выше сборники Чубинского и Драгоманова и в дополнение к ним «Казки та оповідання з Поділля», в записях 1850-1860 рр., упорядкував М. Левченко, 1928) и анекдотах (Гнатюк В., Галицько-руські анекдоти, Етногр. збірн., т. VI), так часто питавших темами новую украинскую литературу и способствовавших распространению ходячего представления об «украинском народном юморе». Об этом преемстве будет сказано дальше.

Так. обр. основными жанрами древнейшей эпохи украинского фольклора можно считать обрядовую поэзию, заговоры, мифологические и животные сказки, памятуя, однако, что первичные формы всех этих жанров нам неизвестны. Мы имеем только весьма смутные указания на фольклор и в письменных памятниках ранней феодальной поры (до XVI в.). Несомненно однако, что уже в эту пору фольклор был классово диференцирован с достаточной отчётливостью. Жанры, созданные трудовыми массами, были усвоены частично господствовавшим классом, к-рый в свою очередь оказал давление и влияние на народное творчество. Это давление и влияние, однако, редко вело к пассивному усвоению. Так, вероятно, с очень давних времён началось проникновение мотивов церковного происхождения в повествовательный фольклор трудового селянства. Но популярность приобретали только те легенды, к-рые так или иначе отвечали запросам масс. Персонажи христианского Олимпа приспособлялись для помощи и службы хліборобу: «святий Петро за плугом ходить, святий Павло воли гонить, пресвята діва їсти носить», говорит одна из щедрївок, словно намекая на мотивы апокрифических апостольских «хождений». Литературу господствующего класса не привлекала такая тематика. С другой стороны, памятники, не поддававшиеся такого рода переработке, оставались вне усвоения народной массой.

"В период господства крепостничества на Украине ", когда земли киевского и галицко-волынского княжеств входили в состав польско-литовского государства, история фольклора вырисовывается для нас в чертах более ясных. XVI век был веком, когда началась борьба за освобождение из-под польского ига. В этом веке формировалась украинская национальность, начиналась упорная борьба за политическое утверждение украинской нации. С XVI в. идёт ряд известий и записей фольклора: в чешской грамматике Яна Благослава [ум. 1571] отыскалась запись песни «Про Штефана воеводу» (А. Потебня, Малорусская народная песня по списку XVI в., 1877); в одной польской брошюре 1625 Франко разыскал песню-диалог «Про козака и Кулину» - на тему о девушке, ушедшей из дому с козаком и затем брошенной им (см. Записки наукового Тов-ва ім. Шевченка, 1902, III); в разных других сборниках то полностью, то в отрывках приводятся тексты песен, откликающихся на исторические события бурной эпохи второй половины XVI-XVII вв. Это время, отмеченное героической борьбой украинского народа с польским панством и султанскою Турцией, вызвало большой подъём эпического творчества, отлившегося на Украине в своеобразную форму "дум ". По своей форме дума - эпическая песня, не делящаяся на строфы, состоящая из неравносложных, силлабического типа, стихов, с рифмами - чаще всего глагольными и с характерным параллелизмом, определяющим всю композицию произведения. В основе своей думы - народное творчество, хотя и носящее специфически козацкую окраску, поскольку козачество в первой половине XVII века было единой, более или менее организованной силой, возглавившей движение - в частности во время освободительной войны украинского народа с панско-шляхетскою Польшею 1648-1654, когда под угрозу был поставлен самый факт существования украинского народа. С углублением классовой диференциации начинает замирать и творчество дум, оставляя память об этой позднейшей поре в таких произведениях, как думы про козака Голоту, про Ганжу Андибера и про «козацьке життя». За ними следуют (уже в XVIII веке) пародии («дума» про Михия). Лучшие произведения этой поэзии сберегаются в памяти народа, исполняемые кобзарями, и в последующие столетия; новые исторические события не отображаются, однако, в форме дум (кроме сборника "Антоновича " и "Драгоманова ", названного выше, см. позднейшее издание: Українські народні думи, т. I. Тексти і вступ. К. Грушевської, изд. Укр. Акад. наук, 1927; т. II, 1931). Место дум занимает "историческая " песня, возникавшая, надо полагать, одновременно с думами, а может быть, и ранее их. Для формы исторической песни характерно строфическое членение, меньшая, сравнительно с думой, замкнутость и законченность сюжета, большее разнообразие тона - в думах всегда торжественного и серьёзного. Историческая песня поётся, дума сказывается мелодийно-речитативным сказом, лишь местами переходящим в пение. Историческая песня слагается тотчас вслед за событием; дума могла складываться и позже. Дума теснее связана с козацкой, военной средой, чем историческая песня. Являясь в отдельных случаях переработкой искусственных исторических виршей, историческая песня в процессе своего развития становилась народным откликом на события и действия отдельных лиц. Рядом с историческими песнями, выходившими из кругов, близких к козацкой старшине, большое количество песен трактует историю с точки зрения интересов трудового народа. У этих песен свои герои: обходя молчанием гетманов, песни сохраняют имена крестьянских вождей, проводивших расправу с панами, не примкнувших к Зборовскому соглашению и упорно продолжавших борьбу. Особенным сочувствием окружён напр. образ Нечая, о смерти к-рого сохранилась песня с большим количеством вариантов, и образ Перебийноса (Кривоноса). В более позднюю пору, в XVIII в., когда «думы» уже закончили цикл своего развития, народная историческая песня не отзывалась напр. на такие события, как измена Мазепы, но зато вспыхивала ярким пламенем в эпоху так наз. «Коліївщины», создавая образы борьбы и трагической гибели Максима Зализняка, Швачки, Левченко. Известно, что в «кодненской книге» (списке осуждённых в Кодне гайдамаков) имеется несколько смертных приговоров бандуристам только за то, что они пели под аккомпанемент бандуры в повстанческих отрядах. Из этого ясно, какое агитационное значение, страшное для польского панства, могли приобретать эпические и лиро-эпические песни.

Конец XVII и XVIII в. - время, когда исчезала и самая фикция единой украинской «народной поэзии». По многим данным можно утверждать, что с этой же поры активизировалось и селянское творчество в области фольклора, творчество тоже не однородное, поскольку и село всё более и более становилось ареной классовой борьбы. В то время как одна - «патриархальная» - часть селянства продолжала усваивать внедряемые со стороны религиозные легенды, «побожные» (набожные) песни, исполнявшиеся певцами-профессионалами (кобзарями, лирниками, бандуристами), и рядом с этим поддерживала фольклорную старину (обрядовая поэзия), другая - передовая - часть творила новые формы и в области эпоса и в области лирики. Творчество это протекало в особо неблагоприятных условиях, характеризующихся не только отсутствием «мирной» обстановки, но и трудностями сопротивления идеологическому натиску верхов, власти «традиции мёртвых поколений». Так наз. "бытовые песни " ярко показывают эту власть, а вместе с тем и борьбу с нею. Бытовые песни в громадном большинстве собранных записей, можно думать, оформились именно в данную эпоху. Семейная жизнь и социальное положение крестьянина - вот две основные темы этого цикла. Подотделами в нём будут песни "колыбельные " (колискові), "детские ", "любовные " (любовь парубка и дивчины и т. д.), "семейные " (согласная или несчастливая жизнь супругов). Особую группу составляют песни "сиротские ", наймитские и бурлацкие (бурлаки-батраки), чумацкие, рекрутские и "солдатские ". Наконец третью, особо интересную для нас, но к сожалению своевременно незафиксированную во всём объёме или плохо зафиксированную группу представляют песни о "панщине " и "крепостной неволе ". Бытовые песни количественно преобладали в песенном фольклоре, тем не менее сравнительно с обрядовой поэзией они изучались ещё недостаточно (напр. о песнях семейных имеется до сих пор только одна обобщающая работа Костомарова: «Семейный быт в произведениях южнорусского песенного творчества»). А между тем, помимо своего содержания, они чрезвычайно интересны по форме. В последней мы находим все типические особенности песенной стилистики: постоянные эпитеты, повторения, положительные и отрицательные параллелизмы, символические образы из мира неорганической природы, из мира животных и растений (образ калины - женщины, образ явора - символ грусти и т. д.). Всё это сообщает стилю большую условность; и тем но менее этот внешне условный стиль в основе своей - стиль реалистический, и типичность напр. песенной картины семейного быта и отношений не подлежит сомнению. Ещё в большей степени это должно сказать о песнях, посвящённых панщине, или же песнях, рисующих классовую борьбу на селе (см. М. Драгоманов, Нові укр. пісні про громадські справи, новое изд. 1918, или популярную брошюру С. Рклицького, Пісні люду нашего про панщину й волю, Кремінчук, 1917). В то время как дворянская лит-ра в комической опере XVIII в., в сентиментальной повести начала XIX в. выводила «поющее и пляшущее племя поселян», живущих беспечно либо под покровом помещика-отца, либо в фантастической изоляции от крепостного права - крестьянская песня этап за этапом раскрывала ужасы «вражоі панщины», национальная принадлежность к-рой не имела решающего значения. Была «чорна хмара» - Польша, польские паны; за ней пришла «сива хмара» - русские помещики; нескончаемы издевательства панов и их приспешников - приказчиков, экономов, «осаулів»-«доглядачей», «ланових». Единственный выход при пассивном протесте - бегство на Дунай или бессильные проклятия. Протест, однако, бывал не всегда пассивен: в проклятиях слышится иногда реальная угроза. Буржуазные фольклористы, готовые «посочувствовать» этому крестьянскому горю, в то же время нередко замалчивали факт песенных откликов на противопанские восстания XVIII-XIX вв., вроде знаменитого восстания в селе Турбай на Полтавщине, 1788, кончившегося убийством помещиков, жестокой расправой правительства с виновными и невиновными и уничтожением села Турбаи. В Прикарпатьи действовали опришки, своего рода партизаны классовой борьбы селянства с помещиками, и некоторые из них - Довбуш - сделались героями песенных циклов, переживших свою эпоху. Уже к XIX в. относятся песни и предания о Кармелюке, другом народном герое, ставшем символом борющегося, ссылаемого в Сибирь, томящегося на панщине и ищущего выхода в неорганизованном бунте селянства. Песня XVIII-XIX вв. в общем даёт широкую и разностороннюю характеристику селянского «лиха». Она констатирует и факт классового расслоения в среде самого селянства и зовёт к борьбе с богатеями-кулаками или издевается над этими «дуками». Параллельный рост бытовых сатирических сказок, анекдотов, противопанских и противопоповских пословиц и т. п. свидетельствует о том, что своих врагов селянская беднота видела достаточно ясно. В развивавшихся также с XVIII века чумацких песнях мы тоже найдём отчётливо выраженный контраст между настроениями чумаков-батраков и чумаков-предпринимателей. Этот контраст совершенно разрушает, кстати говоря, буржуазную идиллию «вольного чумачества», не раз встречаемую и в украинской художественной лит-ре XIX в.

Итак, ведущая роль в фольклорном творчестве XVIII-XIX вв. очевидно принадлежала крестьянству. Это не исключало творческой активности других групп; именно в украинских условиях данной поры активность эта неизбежно должна была усиливаться: стеснённая в развитии книжная литература вынуждена была прибегать к устной передаче, и фольклор начинал переполняться материалами книжного происхождения. Таковы, во-первых, все песни «набожные», псалмы и канты, исполнявшиеся странствующими бурсаками, распространявшиеся печатными изданиями вроде «Богогласника» , входившие в репертуар кобзарей и лирников. Таковы далее песни-элегии, песни-романсы с любовной тематикой, иногда приписывавшиеся определённым полулегендарным авторам, вроде «козака-стихотворца» Климовского («Їхав козак за Дунай») или Маруси Чураївны («Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри», «Заспівали козаченьки»). По своей социальной принадлежности авторы таких песен различны: среди них и бурсацкая богема, и канцеляристы, и выходцы из козацкой среды; несомненно и участие мелкой шляхты - дворянства, культивировавшего песню-романс чувствительного стиля. Всё это творчество проникало в массы и прямым путём, и через посредство рукописных и печатных сборников - «песенников». Изобилие в них сентиментально-любовной лирики - явное свидетельство отхода известной части мещанства и мелкой шляхты от общественной борьбы. Однако среди песен городского мещанства мы и в XVIII в. находим такие сильные вещи, как баллада о Бондарівне и пане Каневском, драматизм к-рой не раз увлекал впоследствии драматургов XIX в.

Гениальный поэт революционной демократии, Шевченко, был первым, сосредоточившим в своём творчестве гневный протест и смутные порывы к свободе крестьянской массы XVIII-XIX вв. и нашедшим для этого законченную поэтическую форму. Недаром многие его стихотворения стали любимыми народными песнями, живущими в массах и поныне. По пути Шевченко шли и другие писатели из рядов радикальной и революционной демократии от И. Франко до М. Коцюбинського и др.

Для эпохи феодального кризиса характерно развитие жанра малых песен, соответствующих отчасти русским частушкам: это "коломыйки ", « "козачки "», « "сабадашки "», « "чабарашки "» - отличающиеся друг от друга ритмом (из них собраны коломыйки: "Гнатюк " В., Етнограф. збірник, тт. 17-19, изд. не закончено). Ими откликалось гл. обр. крестьянство Галиции на свои «злобы дня»; подобные им малые песенные формы, ближе стоящие к типу частушек, стали возникать в XX в. и в рабоче-крестьянской среде в пределах царской России. Но рядом с малыми жили, меняясь, и большие формы. Русско-японская война, события 1905, империалистическая война - все это находило себе выражение в творчестве масс, хотя большинство этих откликов стало известно лишь в советское время.

Роботу виконала: Зенцова Ірина Вікторівна, учениця 9-Д класу загальноосвітньої середньої школи № 292

Науковий керівник: Дєвицька Наталія Миколаївна, вчитель української мови та літератури вищої категорії

ЗМІСТ РОБОТИ

І. Вступ. Загальна характеристика українського фольклору.
1. Усна народна творчість.
2. Основні ознаки фольклору.
3. Структура, жанровий склад українського фольклору.

ІІ. Основна частина. Типи художньої словесної творчості.
1. Поетичний фольклор.
а) обрядові пісні:
свято Калити,
весняні свята,
Колодій,
великодні свята,
зелене вір"я;
б) ознаки архаїчності веснянок і гаївок:
день святого Юрія,
зелені свята;
в) русальні та купальські пісні;
г) жнивні пісні;
д) сімейно-обрядові пісні;
е) необрядові пісні.
2. Прозовий фольклор.

ІІІ. Висновок. Побутування і розвиток фольклору в наш час.

Це народна історія, жива,
яскрава, сповнена барв, істини,
історія, яка розкриває
все життя народу.

М.В.Гоголь

У цьому світі ми - єдині. Єдині, бо неповторні, самобутні формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення. Ми, українці, виробили в складних умовах етнічного розчленування і багатовікового поневолення раціональну організацію середовища життєдіяльності й забезпечення духовних запитів людини, витворили особливу систему звичаїв, вірувань, світорозуміння моральних, правих етнічних і естетичних форм, які складалися упродовж історичного розвитку людської спільності на шляхах до формування української нації і національної культури.
Ми - державний народ. І від нас усіх залежить, якою буде наша місія у започаткуванні нових духовних цінностей світової цивілізації. Та без глибокого і систематичного пізнання народної духовної і матеріально-побутової культури неможливо формувати нові цінності орієнтації в умовах державної незалежності.
Який великий духовний і морально-етичний потенціал української культури, яка багатюща енерготворча субстанція національних базових цінностей, які величезні можливості криються тут для творення інституційних форм модернізації культури, механізмів реагування на духовні запити сучасної молоді.
Зміцнення Української держави немислиме без формування духовної незалежності суспільства, а духовно незалежність передбачає наявність нової системи комунікацій, механізмів оперативної трансляції нових культурних явищ і традицій власному суспільству і міжнародному культурному співтовариству.
Ми, українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в українській традиційній культурі. Наш громадянський обов"язок - задіяти цей потенціал у державотворенні, у формуванні національної самосвідомості громадян нової України.

Академік Микола Жулинський

I. Загальна характеристика українського фольклору.
1. Усна народна творчість

Усна народна творчість, а бо фольклор (фольклор від англійського слова folklore - народна мудрість, творчість) - складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна - фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов"язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії.

Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами.

Регулярні записи творів усної народної словесності почались лише у XVIII-XIX ст. Тому, зрозуміло, багато з архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, реалій укладу життя, суспільного устрою, історичних подій часів Княжної Русі, татаро-монгольського лихоліття, пізнього середньовіччя, епохи литовсько-польського поневолення України, Козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.

2. Основні ознаки фольклору

Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов"язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби і певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень, наприклад, дівчини-козачки Марусі Чурай (XVII ст.) і козака Климовського (XVIIІ ст.), якому приписується створення широковідомої пісні "Їхав козак за Дунай".

У новіший час авторів творів, що стали фольклорними, зафіксовано більше. Але щоб індивідуальний твір став фольклорним, він, передусім, повинен бути створений в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, а також неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки чи навіть переробки. Не є винятком і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, приказок, прислів"їв, оповідань в усний народній обіг і часто зазнають при цьому помітних змін. Зрештою авторства слабо пов"язана з усною народною традицією, мало цікавить виконавців тих чи інших творів.

Отож, однією з характерних ознак фольклору є його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення - додавання "до чужого прекрасного свого кращого" (Колесса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938, с.23).

Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів"їв тощо. Варіативність фольклорних творів добре помітна у побуті, коли виконавці з народу зазначають, що ця пісня чи казка інакша "у нас", аніж, "у суспільному селі", чи навіть на другому кутку села. Варіантність, як одна з головних ознак фольклору, стосується всіх його родів і видів - віршових - поетичних і прозових - оповідних.

Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичною творчості як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб, додає своє - імпровізує. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для поховальних голосінь і коротких пісенних форм - приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець повинен швидко зреагувати і доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку.

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність - усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам"ять. Саме в пам"яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми та стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення пам"яті в утвердженні й спадковості традицій усної народної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам"яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності як література, є усність і значимість пам"яті у творенні, побутуванні й передачі фольклорних творів; колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства - анонімність; пов"язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями - тобто, традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами - імпровізаційністю, чим, у свою чергу, зумовлюється і така специфічна риса як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів - їх варіантність. У наші дні перелічені ознаки фольклорності зазнають певних змін. Скажімо, поширення, фольклорних творів може відбуватися не лише в усній, а й письмовій формі, а також за допомогою сучасних засобів комунікації - преси, радіо, телебачення. Частіше фіксується авторство, оскільки творець може записати твір, який в письмовому вигляді потрапляє у фольклорний обіг. Сюди ж нерідко належать і твори літературного походження, особливо тих авторів, що творять у дусі фольклорної поетики. У цьому процесі новітнього фольклоротворення може більш чи менш виразно простежуватися співвідношення і взаємозалежність індивідуального і колективного, традиційного і новітнього. Неодмінною умовою входження твору в фольклор (фольклоризації) є його побутування за законами усної традиції. Фольклор функціонує в широкому середовищі при активній участі народу. Водночас у цьому процесі відіграють винятково важливу роль окремі особистості - виконавці й так звані носії фольклору - обдаровані співаки, мудрі дотепні люди, які зберігають у пам"яті значний репертуар народних пісень, казок, переказів, легенд, прислів"їв, загадок, анекдотів і вміють майстерно донести їх до аудиторії. І сьогодні нерідко спостерігаємо, що в тому чи іншому колективі, гурті, виділяються люди, що вміють заспівати щось цікаве, дотепне, добре володіють народним словом.

У давнину роль і значимість таких людей були набагато більшими. Вони проживали в кожному селі, їх цінували, поважали, вони були бажаними в кожному гурті, виконували функції заспівувачів, лідерів молодіжних громад, вечорниць, різних святковостей і розваг, наділялися гідностями обрядових чинів: весільних старост, старших свах, дружків тощо. Такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, лірники, казкарі, часто виступають і як найбільш активні співтворці фольклору. Наприклад, видатні виконавці українських народних дум й історичних пісень - кобзарі - напевне, як уважають дослідники, були їх основними творцями.

3. Структура, жанровий склад українського фольклору

Усна народна словесність є однією з форм суспільної свідомості, узагальненням життєвого досвіду, виразником колективного світогляду й естетичного ставлення до дійсності. У фольклорі знайшли відображення різні прояви життєдіяльності людини, її матеріальні й духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, релігійні, морально-етичні, звичаєво-правові настанови, естетичні ідеали, людські переживання і настрої.

Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами і видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового) , що найяскравіше виражений у пісенності; прозового, що об"єднує різні оповідні види художньої творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти.

Можна вирізнити в українському фольклорі третій тип художньої словесної творчості - драматичний, що виступає як у формі окремих діалогів, п"єс і сценок для народного театру, ігор, вертепу, так і діалогів у віршованих і прозових фольклорних творах.

II. Типи художньої словесної творчості.
1. Поетичний фольклор

Поетичний фольклор. Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це, передусім, народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. Але у друкованих виданнях відображена лише частина зібраних урізний час пісень, записи яких зберігаються у державних і приватних архівах. Ще менша ця частина - у співвідношенні з живим, реальним, воістину безмежним багатством народної пісенності.

a) Обрядові пісні

За походженням, змістом, часовою і функціональною прив"язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов"язане з обрядами, особливо з календарними і сімейними. Обрядова пісенність належить до найдавнішої верстви фольклору взагалі й української усної народної творчості зокрема. вона добре збереглася до нашого часу; в своєму змісті, мелодиці формальних ознак донесла багато елементів архаїки, тому що здавна перебувала під охороною обряду, становила з ним неподільну цілісність, яка оберігалась народними традиціями.

Календарні обрядові пісні тісно пов"язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами у природі, святами, що в давнину мали на меті задобрювання божеств, сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв"язку з цим у календарних обрядових піснях чільне місце посідали хліборобські мотиви. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу - колядки і щедрівки, весняного - веснянки, перехідної пори між весною і літом - русальні, літні - купальські, петрівочні, жниварські. На Поліссі вирізняється й цикл осінніх пісень, виконання яких приурочене до різних видів робіт: коли "беруть картоплю", "тіпають льон" і т.ін. (Павлюк С.П., Горинь Г.Й., Кирчіва Р.Ф. Українське народознавство. Львів. Видавничий центр "Фенікс", 1994, с.35.)

Колядки і щедрівки - величальні пісні, які своїм коріннями сягають глибокої перед християнської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків - дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їх уяві знаменувало поворот "на весну" (Грушевський М. Історія Української літератури. У 4-х т. К., 1923 -1925.Т.І., с. 15.) ; перемогу життєдайної сили Сонця, світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов"язані з цим святом звичаї і вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік, аж до Богоявлення (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром - колядками і щедрівками.

Давньою є назва "Коляда", яка подекуди і досі побутує в нашому народі як визначення Різдвяних свят. Слово "колядка", як уважають учені, є похідним від найменування нового року у древніх римлян чи у візантійців. Ця назва закріпилася у більшості європейських народів, зокрема слов"янських. Вона зустрічається вже у давньоруських джерелах.

Назва "щедрівка" відома тільки в українському фольклорі. Видатні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф Колесса) не вбачили якоїсь істотної відмінності між цими назвами, вважали їх синонімічними, а щедрівку - утвореною на українському ґрунті від поширеного приспіву: "Щедрий вечір, добри (чи святий) вечір". Але помічали також, що ці назви фіксують певний поділ обрядового репертуару відповідно до часу виконання: колядки - на Різдвяні свята, а щедрівки - на Щедрий вечір, під Новий рік або, як на західноукраїнських землях, у другий Святковий вечір напередодні Водохрещ (Йордану). "Змістові й формі народних колядок і щедрівок властиві ознаки глибокої давнини. У них виразно простежуються первісні уявлення людини, язичницькі вірування з обожнюванням небесних світил, сил природи і т.ін." (Мицик В. Каша на Ярила. Українська культура № 5, 1993, с. 14). Ось, наприклад, як уявляється в старовинній лемківськиій колядці початок світу:

Коли не було нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А на лем було синос море,
А серед моря зелений явір,
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати.

З давніх-давен зберегли колядки і щедрівки свою магічно-побажальну сутність, величальний пафос. У них бажані господарські успіхи, добробут, злагода і сімейне щастя подавалися як реальність. Господар "сидить собі в новій світлиці", "золото сіє", рахує "стада незліченії", у нього "воли все половії", "плуги все золотії", "двори все кедровії", "всі коні воронії", за столом - бажані гості, а на полі -

Будуть копойки, яко звіздойки,
Будуть стогойки, яко горойки.

Звичаєм народного обколядовування охоплювалися всі члени сім"ї. Окремі колядки адресувалися господареві, господині, хлопцеві, дівчині, малим дітям та ін. У колядках відлунюють часи Київської Русі з князівсько-дружинним побутом, походами хлопців-молодців на Чорномор"я, події епохи боротьби українського народу проти татаро-турецьких нападів і польсько-шляхетського поневолення тощо. У християнський час деякі язичницькі елементи народних колядок і щедрівок зазнали певних змін, особливо з напрямку приурочення до свята Різдва Христового. З"явилися колядки і щедрівки, які ґрунтувалися на біблійних сюжетах. У них йшлося про народження, життя, муки і смерть, воскресіння Христа. Причому мотиви і образи зі Святого Письма нерідко перепліталися з витворами народної фантазії. Але загалом народні колядки і щедрівки стійко зберігали і донесли до нашого часу притаманні їм архаїчний зміст і поетичну форму. За визначенням учених, саме в Україна найкраще і найповніше зберігся цей вид народної поетичної творчості.

Народні колядки і щедрівки не слід плутати з церковними колядами авторського, книжного походження, які тепер найчастіше виконуються у різдвяно-новорічні свята. Вони відомі з XVI - XVII ст. і через церкву та школу поширилися між народом, набули великої популярності. "Церковні колядки ("Бог передвічний", "Нова радість стала", "Бог ся рождає" та багато інших) хоч і відрізняються за змістом і формою від народних, але мають і чимало спільного з ними, доповнюють народний обрядово-пісенний репертуар різдвяно-новорічного циклу" (Мицик В. Колодій. Українська культура № 3, 1992, с.11).

Свято Калити

Ой, Калита, Калита,
Із чого ж ти вилита?
Народна пісня.

Прийду у виконце ясним сонцем
Сяду за столом ясною зорьою.
Колядка.

Осідає сонце на небеснім прузі. Все нижче над землею котиться. Світло дня меншає. Темінь ночі доточує. Та не впадають у розпач люди. У цей період найбільшого згасання природи вони, сповнені життєвого оптимізму, возвеличуються душею, тягнуться до Сонця_Калити, уславляють його творчу силу, усе світло й добро, що витворено у віках і передано нам у духовний спадок. У цей час вони їдуть на "вогненому коні" до Сонця і на весь білий світ оповіщають: "Їду, їду Калиту кусати! Їду, їду Калиту кусати!" (Мицик В. Красне сяйво Калити. Рідна школа № 11, 1993, с. 23).

Це світлоносне свято на терені Правобережної України щороку відзначають під час переходу осені на зиму - з 13 по 14 грудня. За старим стилем воно припадало на останній день осені. І хоч свято Калити не набуло такого велелюдного розвою, як Коляда, Великдень, Купайло, але за художнім змістом, образно-композиційною структурою воно рівноцінне. Їм і уособлює ті природні зміни, які відбуваються наприкінці року.

І хоч люди розуміли і відтворювали свято саме таким, у науковій літературі лише у 20-х роках нашого століття починає утверджуватися думка про належність свят Калити до Сонячного циклу. Мистецтвознавець Вадим Щербаківський поставив його в один ряд із світоглядновизначальними святами українського народу. Досліджуючи писанки, він підніс їх до атрибутів Сонячного культу, того, що зберігся у Калиті, Колодії, Великодні, Купайлі.

Виходячи із природної обумовленості свят Сонячного циклу в українського народу, дослідник Уманщини Борис Безвенглинський писав: "Доводиться дивуватися, що доісторичні люди, які встановили в пошану Сонця свята Купайла (розквіт животворних сил Сонця) та Калити (напад на нього "нечистої сили"), без жодних засобів наукового спостереження, чуттям вгадали місяці найбільшого та найменшого напруження сонячної енергії" (Мицик В. Красне сяйво Калити. Рідна школа № 12, 1993, с. 18). Відомо, що липень має найбільше в році світлових годин - 307,6, а грудень найменше - 43,7.

Осідає сонце на небесному прузі. Все нижче над землею котиться. Згасає його сила теплова.

Збираються дівчата у хаті білостінній на свято пречисте. Розпочинається воно в селах нашого краю із випікання Калити - цієї найвеличнішої ознаки святкового торжества.

Печеться вона з прісного тіста у вигляді тонкого коржа. ("Рік зтоншився", - кажуть люди). За формою цей круглий і плескатий першохліб у давнину пікся на честь Сонячного Божества Корша або Хорса. В його основі лежить корінь "кор", той же, що й у слові "коровай". Отже, Калиту треба витворити так, щоб вона була, мов сонце красне. Адже вона - це образ вічного освітила, символ його о цій порі року. Навколо неї всі дії й дійства обертатимуться.

Дівчата з господинею тісто місять, додаючи до нього яйця, мед, мак, аби Калита смачною була. Одні тісто розкачують, інші узори - колосочки - промінчики, вертути виробляють. Калиту, яку кусатимуть, роблять одну. Чим більше очікується людей на святі, тим зубців на ній утворюють рясніше, щоб було що кусати. У ряді сіл Уманщини (Граші, Томашівка) виготовляють Калиту ще й до столу. Обтикана калиною, вона сяятиме на столі весь вечір, як символ свята, як уособлення Сонця. Печуть коржі ще й менші, як ось у Кобриновому, Заліському. Їх потім дівчата візьмуть із собою додому на знак того, що сьогодні - ген яке свято! Якщо Калиту роблять з начинкою (с. Павлівка Друга), тоді корж змащують варенням чи тертим маком з медом або цукром і накривають його ще одним коржем. По ньому вже тоді викладають узори: зубці, качалочки, колосочки - і все це у вигляді сонечка. Буває, що Калиту поливають буряковим квасом (с. Гуляйка,Кобринове) із цукром. Спечена, вона буде червоною, мов сонце при сході.

Дрова в печі розкладають хрест-навхрест. Цього дня треба, щоб ломачка на ломачці тільки так лежала. Зауважимо, що навскісних хрест у народному мистецтві є символом сонця і вогню. Ним же позначені місяці на календарі із землі полян доби IV ст.

Важлива ритуальна дія - розпалювання дров. Адже вогонь здійснює священний формотворчий акт - випікає Калиту. Ото ж бо до його приказують:

" Гори, вогонь, ясно, спечи нам Калиту красну! Щоб ми її кусали і горя не знали!"

Коли піч вогнем надихалась і напалилася, пора й Калиту саджати. Перед цим дорогу для неї окроплюють водою. Котрась із дівчат бере кропильце і, прибризкуючи водою, приказує:

Водиця, студенице, окропи Калиті дорогу до печі від порогу, а від печі до стелі, щоб ми були гарні та веселі.

Коли ж посадять корж у піч, дівчата в одній мисці однією водою руки миють, а тоді одним рушником і витирають їх на знак причетності до спільної справи. Вода й рушник тут їх єднають.
Цією ж водою господиня вмиває кожну дівчину та знай примовляє:

Аби ви були красні-прекрасні, як наша Калита! Щоб вона так славно спеклася, як ви потрудилися!

Тут же в печі вариться і пшоняна каша. До неї додають ще й маку для смаку.

Поки Калита печеться, дівчата йдуть на подвір"я сіяти конопляне сім"я. Це символічна сівба є мовби першим кроком на шляху до створення сім"ї. "Сонце до заходу, а коноплі до сходу", - тричі приказують дівчата, благословляючись, і починають сіяти та співати:

Калитою радію,
Конопельки я сію,
Підтичкою волочу,
Бо заміж хочу.
Дай, доле, знати,
З ким життя мати.

Раніше, бувало, коли хтось із людей, які йдуть вулицею, побачить цю сівбу, мусить запитати: "Дівчата, позичте борони", "Борона у вівсі, повиходьте заміж всі". Сім"я, яке зостанеться, дівчата повинні вкинути за пазуху, щоб на той рік вийти заміж.

Тим часом Калита уже спеклася. Господиня, облагороджена значущістю дії, велично виймає її з печі - круглу, запашну, промінцями, квітами-оздобами помережену. Красою і теплом вона засяяла на всю світлицю. Оселю звеличила. З рук у руки покотилася вона від дівчини до дівчини аж на причільне вікно, те, що на схід сонця. Денне світло лягло на спочинок, і тепер Калита сяятиме і в оселі, і в душах.

Узори на коржі-Калиті також промовляють про її світлоносну суть. І про самий духовно-величний художній витвір. Калита в Вишнополя палахкотить витисненими сонечками, промінцями по всій навкружності. Калита із Заліського зовсім інша: виграє зубцями, мов промінцями. Є й оката, бо на її площині є ямки - очі, в які вставлено ягоди. По краях коржа є такі ж зубці, а всередині дірки немає, її чіпляють за "вухо". Віночками-сонечками оздоблюють Калиту у селах Онопріївці, Павлівці-2, Легедзині, Веселому Куті, Соколівочці.

Розмаїттям коржів славляться кобринівські хліботвори. Це, по суті, класичні зразки Калити з безліччю художніх варіацій. Тут, що не Калита, як кажуть у селі, то мов нова зоря, яскрава художня своєрідність. Калита - не просто корж, а палах котюче сонце. По довкруж ній площині звивається хвилька безкінечна - вічності руху, вічності життя, а отвір посередині розпросторює свої пелюстки на чотири сторони світу і розквітає, наче квітка.

Одна Калита зубчасто-промениста, друга - мов яскрава ружа, а третя - що зоря восьмипроменева. Цей символ є основним художнім елементом майже в усіх жанрах народного мистецтва. Ось великий корж. Його постійно розкручує семи колоскове дуговидне сонце. Поруч з руховою є й ростова Калита. За формою - це 15-променеве сонце. На кожному зубці променя - по ягідці калини. Від центру отвору відходять вісім колосочків: вони наче ростуть, тягнуться догори, хоч і зображені площинно. Поміж ними - трикутні зубці з двома калиновими ягодами. Таки ж калинова Калита! Усі художні оздоблення утворюють тут основний образотворчий символ українського мистецтва - восьмипроменеву зорю. Достоту таку, як сонце на гуцульській пасці, що свідчить про спільність образотворчої мови та приналежність обох до Сонячного циклу. Воістину, як у пісні співається:

" І сонцем налиті, і з жита сповиті".

Якщо у названих витворах подібність до сонця видно відразу, то в деяких інших про це промовляють символи. По краях корж розрізається на рівновеликі частини, кожна третя з яких загинається до середини, а попід них кладуться качалочки з тіста. Утворюється коло, яке всередині перехрещується двома качалочками.

Хрест є постійним образотворчим елементом у мистецтві історичних культур - трипільської, черняхівської, давньослов"янської, а також в усіх жанрах українського народного мистецтва.

Дещо відрізняється приготуванням Калити у Звенигородському районі. У селах Попівці, Стебному, Хлипнівці її випікають з начинкою. До речі, в Стебному вона називається коверза, що означає роздумування, метикування. Саме в розумінні думки писав про це слово І. Котляревський в "Енеїді":

Об міленький своїй дитині
Водив по мізку коверзу...

Що ж, показуй свій розум, душевну звагу, щоб і Калиту витворити, і думкою стягнути до неї та вкусити її. Сягай до світла розумом та душею!

Качалочка тіста на коверзі, хвилькою повита - сонце відображає, а з чотирьох боків від нього гусочки у світ летять, як провісники світла і тепла. У другій - крутія руху позначена спіраллю, а вертути - скрутники навкруг коверзи - підсилюють постійність обертання. Гусочки - елемент весільний. Ними оздоблюють коровай, їх випікають для дарування. Вертути - печиво колядницьке. Їх печуть тільки на Коляду для обдаровування тих, хто приносить вечерю: колядників, посівальників. На святі Калити вертути повністю відповідають його суті. Адже тут поєднуються мотиви одруження, які звучать у ворожіннях - цих символізованих діях-прагненнях, окремих дійствах, з условленням ясного-красного Сонця. Усе це необхідно для життя-буття людського.

Гарно оздоблена і Калита, або, як там кажуть, "колита" з Хліпнівки. Вона об"ємна, з великим підковоподібним "вухом", щоб було за що підв"язувати. Зубцюваті гребені на ній чергуються із ромбами - вони в народному мистецтві символізують родючість. Отже, де є світло, там усе родить. Там є краса і життя повнокровне.

Так-то: Калита в кожному селі, в кожній оселі, при світлім вікні!

До приготування аналогічних традиційнозмістовних хліботворів вдатні жінки у багатьох селах району. Це і Мотря Якименко (с. Вишнопіль), і Якилина Ратушняк (с. Кобринове), і Олена Багрій (с. Павлівка Друга) та інші.

- Господинонько наша, чи готова каша?
- Готова, дівчата, усе готово. Як бачите, і Калита спеклася, і каша зварилася. Буде чим свято-Калиту зустрічати.

А тут хлопці на поріг.
- Добрий вечір! З Калитою будьте здорові!
- З Калитою золотою, з пресвітлим святом!
- Спасибі, будьте й ви здорові!
- Коли усі зібралися, тоді підносьмо Калиту, - каже господар, і на червоній стрічці несе її вгорі поперед себе.
Назустріч йому - господиня з горням каші на вишитім рушнику:
- Калита наша, оце тобі каша, а нам дай краси й сили, щоб ми в світі славно жили.
- Оце так Калита! Славна та красна, на увесь світ прекрасна.

Хлопці допомагають підчепити її до сволока. І ось вже вона зависла на червоній стрічці, як на небесному промені. Любовно оглядаючи її, дівчата починають заспівувати-запитувати і до них приєднуються всі, хто є в хаті:

Ой Калита, Калита,
Із чого ж ти вилита!
- Ой я з жита сповита,
Ой, я сонцем налита,
Для красного цвіту
По білому світу.

Мелодія цієї пісні з Вишнополя, яку донесла до наших днів Ялосовета Стеценко, переплітається з наспівами весільних пісень і колядок. Це, власне, випливає із самого змісту свята, в якому вогонь молодих сердець з їх мріями про одруження зливається з вогнем сонячним, з мріями про світле, творче життя.

Починається основне дійство свята - кусання Калити.

Хлопці вже коло печі попорядкували: сажі добули і розвели її в горнятку. Квачика зробили. І стали на гатах коло калити. Її охоронці є представниками вишнього, мудрого, світлого, і вони ведуть дію. Коли хто танцю не витанцює, при кусанні Калити на добре та влучне слово не знайдеться або піддасться на пересміхи, того вони сажею - чорним послідком вогню позначать. Хлопці вже придивляються, де це той кінь, що скаче у вогонь. Господа виносить від печі - вогняні речі - рогачі і коцюби й обережно ставить їх хрест-нахрест, так, щоб коцюба була зверху. Взагалі коцюбу та рогачі, а також пічну лопату, ніколи не кидають, а тільки ставлять. Вони завжди коло печі, коло вогнища. Сам же вогонь - як посланець вогню небесного, і всі його атрибути ще з правіку вважалися священними, а тому й дуже шанувалися.

- Хто першим до Сонця-Калити поїде?
- Дозвольте мені, - зголошується юнак.
- Тоді витанцюй коня собі, - каже писар і кладе наперехрест рогачі й коцюбу.

- Танцюємо від порогу! Хто зачепить коцюбу чи не в такт ступне в танці - того в сажу змажу.

Дівчата перемовляються, яку пісню співати:
- Може "Конопельки"?
- Ні, для парубка тільки "Зайчика-чеберяйчика" .

Ой на горі просо,
Сидить зайчик,
Він ніжками чеберяє,
Якби такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла,
Як той зайчик.

За просом співають про жито, про гречку. Юнак за першими трьома рядками пісні переступає через коцюбу й рогачі, а за трьома рядками приспіву танцює, перебираючи ногами хрест-навхрест через ці вогняні речі.

- Гарно витанцював.
- Сідлай тепер коня.

Запальним танцем здобуто право. Хлопець "сідлає" коцюбу, мов коня, і "їде" до Калити:
- Їду, їду Калиту кусати! - сповіщає він про свій намір.
- А я буду сажею писати, - в тон йому каже писар.
- Писнеш чи ні, а я на білому коні і Калита мені, - впевнено каже юнак і, підстрибнувши, кусає Калиту.

У с. Рижавці Уманського району приказують так:
- Їду, їду Калиту кусати!
- А я буду по пиці кресати.
- А я кусну!
- А я писну.
Смачна Калита, вкусив так, аж душа сонцем осіялась. Дівчина бере коцюбу і притьмом до Калити:
- Діду, діду, Калиту кусати їду.
- Звідки ти?
- З Калитви.
- Чого хочеш?
- Калити.
- А не боїшся чорноти?
- Не боюся.
- Тоді присядь.

Не подумавши, вона присідає. Калита - вгорі, а дівчина - внизу, і право на кусання втрачається. Її помазують сажею.
- Оце тобі за те, що без пісень, і танцю до Калити поїхала.

Дівчата й хлопці знову співають "Зайчика-чеберяйчика". Юнак танцює і ніяк не потрапляє в такт, зачіплює то рогачі, то коцюбу. Писар із сажею притьмом уже тут:
- Та він танцює, як ведмідь у решті.
- Бачу, що ти до танцю не зграбний. До свята не приготовився, - каже писар і позначає його сажею.
- Йди в клуню та з околотом танцюй.
- Прошу для мене "Конопельку" заспівайте, - це вже хтось із хлопців просить, і мелодія пісні з повільної все наростає, пришвидшується:

Чужі жінки конопельки беруть,
Моя чепуруха не подумає.
Вона треться та мнеться.
Вона дума, що минеться,
Вона дума, ще й гадає,
Свою долю проклинає.
Ой, щоб тобі, доле,
Та бодай тобі, доле,
Що ті мене народила
На нещасне горе.
На велику муку,
Що я взяв чепуруху,
Чепуруху взяв -
Навіки пропав.

Весняні свята

Народні звичаї і обряди, пов"язані з весняним пробудженням природи, супроводжувалися співом, іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву - веснянки. У Галичині їх називають гаївки ("гагілки", "ягілки", "галагівки") (Мицик В. Зелене вір"я. Українська культура № 3, 1993, с.9).

Традиційно веснянки співалися (гралися) упродовж весни, починаючи від свята Благовіщення (7 квітня), подекуди від Стрітення (15 лютого), коли за народник календарем "зима з літом зустрічається" (Мицик В. Колодій. Українська культура № 3, 1992, с.13).

Колодій

Зустрілися весна із зимою. Весна у човнику, зима - на санчатах. І почалося життєве протиборство холоду й тепла, темряви і світла. Лютує зима морозами й заметілями, а весна теплий усміх посилає. Дивляться люди на відзимовий злосупротив та приказують:
- Тріщи, не тріщи - вже минулись Водохрещі.

Яка б темінь не налягала, а світлий день збільшується. До того ж давне знання упевнює:
- Світле сяє в темноті, і їй його не здолати!

Десь там, у синіх небесах, невпинно йде змагання: одне наступає, а друге опирається. Чумацьким шляхом майнула вогняна колісниця. Відірвалося од неї колесо і покотилося, покотилося…
Зимовий дух почав відступати. Тепліє. Задзюркотіла вода. Гомоном веселим розлилася. Заспівали дівчата в оселях білостінних:

Вербовеє колесо, колесо
Попід тини качалось, качалось.
Попід тини качалось, качалось,
За Германа питалось, питалось:
- Куди їдеш, Германе, Германе?
- На ярмарок, мій пане, мій пане…

На тім ярмарку славних дівчат шанують по вдатності. Коли ж на друге коло заходить вербовеє колесо, на велелюднім торговиську виявляють ледарів.
Коло діє - зима відступає. Зібралися хлопці й дівчата на вечорниці. Кружком посідали. Дівчата починають веснянку і називають імена, хто до кого горнеться.

Колесом, колесом
Сонечко вгору іде.
Послухай, Іване,
Де голуб гуле.

Парубок прислухається. Коли ж пісня долинає до душі дівочої, голубка летить до голуба. Бере дівчина мережану хустину і пришпилює її коло серця милого - "чіпляє колодку". Зближувала хустинка молоді серця, пов"язувала їх. Узорна, сонцесяйна писанка всміхається весняним квітом. Коли ж пісня покличе до любування всіх хлопців і дівчат, відтоді увесь вечір сидять парами.
Розквітали дівчата у співі веснянок. Від того душевного виконання, здавалося, відходила зима. На прощання з нею всі разом їли вареники з сиром, та ще й у маслі обкупані.
І на душі добре, і на губах масно. Як тільки заспівували ось цю пісеньку, то вже був знак: пора розходитися.

На колодку ішла -
Оглядалася.
На колодці була -
Милувалася.
А з колодки ішла -
Цілувалася.

Із подібних нерясних розсипів народної поетики доводиться відтворювати давнє українське свято Колодія. Його відзначали на переході зими до весни, вшановуючи сонце, яке о цій порі піднімається все вище і вище. Ця природна зміна була втілена в міфах, ритуалах, піснях.

Мистецтвознавець Вадим Щербаківський, досліджуючи писанки, відніс їх до атрибутів сонячного культу - того, що зберігся у Калиті, Коляді, Колодії, Великодні, Купайлі.

Перші три свята, як бачимо, мають спільний пракорінь.

У Вишнополі є й така веснянка:

Ой була я на колодці,
Моргала на хлопців:
- Гаю, хлопці, гаю,
Гарні брівоньки маю.
Гарні брівоньки маю,
Я ними хлопців маню…

Сонце-колесо котилося далі небесним обширом. Його підхоплював вогненний кінь. Вони доганяли колісницю. Колесо ставало до своєї осі. Далі в колісницю впрягався кінь і віз її в небесні далі та високості.

Цей відгомін давніх слов"янських вірувань вбачається у залишках ритуальних дійств, які ще пам"ятають у Колодистому. Тут свято справляли як народини, бо "родився Колодій". Потім він спускався на землю. Котрась із жінок перевдягалася у вусатого козака і в білому свиті "їхала на коні".

А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне.
Помандрував козаченько
У чистеє поле,
За ним біжить дівчинонька:
- Вернися, соколе!

За піснею всі тричі вигукували: "Колодій їде!" Жінки приглядалися до прибульця, жартували:

Я на тебе, Колодію,
Маю всю надію,
А без тебе, Колодію,
Нічого не вдію.

Слов"янські боги, котрі втілювали сонячну силу й енергію, з"являлися в усьому білому і на білому коні, адже світ наш - білий. Саме кінь, за уявленням предків, возив небом сонце. І лосі в народних керамічних іграшках (Наприклад, як ось в свистунцях із Громів на Уманщині) кінь витворюється із сонечками-квіточками по боках. Очевидно, це про нього мовлено у "Влес-книзі", найдавнішій слов"янський пам"ятці письменності: "Воспоємо славу суражжю (сонячну - В. Мицик). І той комонь злат суражій, що скаче в небесі…"

Під час гостини, де переважали вареники з сиром, сметана, молоко (адже саме в цей час телилися корови, котилися вівці, кози), жінки показували, які писанки розписали. Саме з цієї пори починали їх розмальовувати й уславляти ними сонце-коло. Серед узорів найчастіше траплялися "рожа половинчата", "рожа косичаста". В Романівці ці символи сонця називають "зорями". А ще були поширені писанки з "трилисником", "ламаним хрестом". Тут же жінки й обмінювалися писанками, давали їх дітям, для яких це було великою втіхою, знаком того, що невдовзі настане весна.

Ой мала я писанку, та й нема.
Та я свою писанку продала,
Та я свою писанку продала,
На музики грошики збирала.

Писанки розписували всю весну по святах аж до Зеленої неділі. Після гостини жінки за прикметами прикидали, якою буде весна, які надії вона принесе. У щирості, веселості, життєрадісних співанках проходив вечір.

Ой спасибі, Колодію,
Що зібрав до купи.
Гостювались, цілувались,
Аж злипались губи.

Коли ж сонце підніметься так високо, що аж ніби застигне, то все довкруг стане благодатним і зазеленіє.

Кроковеє колесо, колесо
Вище тину стояло, стояло.
Вище тину стояло, стояло,
Много дива бачило, бачило.
Чи бачило колесо, колесо,
Куди милий поїхав, поїхав?
Куди милий поїхав, поїхав -
За ним трава зелена, зелена
Й дібровонька весела, весела.

Люди живуть надією на гарну весну - теплу й квітучу. Цю зміну в природі вони оспівують і возвеличують. Духовне піднесення невдовзі втілять у працю творчу, аби земля буяла красою і достатком.

Великодні свята

Гаївки приурочені до Великодніх свят. Виконавцями веснянок і гаївок скрізь в Україні були виключно дівчата і молоді жінки. За часів тоталітаризму, коли народні звичаї і обряди переслідувалися і насильно викорінювалися владою, веснянки, як й інші обрядові пісні, співали здебільшого в середовищі старших жінок. Саме вони в багатьох регіонах України виявилися берегинями народних традицій.

Зелене вір"я

Засяяло коло Вирію. Відчинилася брама його - вістками Весни полетіли на Землю пташки. Полинув з ними і посланець осіддя Божого - Вір"ян. Відібрав собі поличниць-вір"яночок, Дочками званих, і научили вони люд Даний, що до справ добрих треба братися із ранішньою з"явою Сонця-Ярила. То була Віра - слова з Вирію, і люди утверджували її піснею:

Вір"яне, Вір"яночку,
Вір"янова дочка.
Вставала ранесенько,
Вмивалася білесенько.

Коли Вір"яночки-весняночки убрали Землю в зелень, до кожного двору опустилося з небес Вір"я. Радістю наповнилося довкілля.

Звеселіло подвір"я -
Прийшло зелене Вірья.

Зняли тоді Вір"яночки квіт-віночки й почепили їх на гілля, а самі наділи листяні. Зраділі люди почали обмаювати клечальним гіллям хати, хліви попід дахами, в зелень та зело заквітчували світлиці. На своєму подвір"ї кожна людина стала почуватися, мов Бог у Вирію. Благодатна мова, що долинала із Сьомого Неба, велично передавалася з уст в уста. То була побожна мова - Повір"я.

Цієї пори весна передавала літу свій дар зелений. Святилися дівчата у віночках, мов княгині у царстві зеленої Природи. Пісні-молитви довкіл і до високостя посилали: звивисті дівочі мережки переходили у походи-моління:

Подолешничок мій зелений,
Ой луги мої все зеленії,
Ой коли ти зрос, коли зелен став?
- Ой ізрос же я дрібним дощиком,
А я зелен став красним сонечком…

Ген там, у долині віків, коли планета була храмом для наших предків, і бере свій проріст свято розквітлої Природи - Зелена Неділя. Ряд археологів (В. Даниленко, С. Бібков, Б. Рибаков) вважає: цей день святкували ще хлібороби часів Трипільської культури понад п"ять тисяч років тому. "Наші предки щиро поклонялися зеленій природі, любовно прикрашали дерева квітами, дуби-велити пов"язували вишитими рушниками. Тож-бо й Зелена Неділя прийшла до нас як духовна спадщина предків" (Ткач М. Зелені свята. Українська культура № 7, 1995, с.10).

Християнська церква приурочила до цього народного свята Трійцю й щодня піддавалася гонінню. Один із ревних ідеологів християнства - Кирило Туровський - злобливо писав про це: "Бісівські пісні, танці, бубни, сопілки, гуслі, пискачі грали жахливі русали".

У святі співжили обидві назви, але християнська атрибутика таки не переважала. Пісні, що їх співали в такі дні, так і називаються: "русальні". З давніх давен люди називають це свято Зеленою, або Клечальною, Неділею.

Родина у Клечальну суботу особливо дбає про красу хати. Мати прибирає її рушниками, дівчата кладуть на вікнах любисток - аби хлопці любили. Батько з синами гілками явора, липи, берестка, клена заклечують хату, піддашшя хліва. Щоправда, тепер це роблять рідше, але над дверима й у кутках хати клечання чіпляють обов"язково.

Стіл устеляють чебрецем і покривають скатертиною. Цим квітом посипають і лави, долівку - щоб не боліла голова. Його запах нормалізує кров"яний тиск, втішає подразливу душу. На лави, вікна кладуть також деревій. Після цього долівку встеляють пахучим зіллям - лепехою, якої, за повір"ям, дуже боялися русалки.

На Львівщині матері наказували дітям обквітчати вінками худобу на пасовищі.

Мене мама будила
І так мене просила,
Аби я збирав квіточки
Худобі на віночки.
- І би-сте віночки вили,
Худобу намаїли.
Як буде веселенька,
То й буде здоровенька.

З настанням літа приходила русальна пора. Померлі, не освячені духами космічних сил - Небом, Світлом, Водою, Землею - душі жили в річках, озерах, а вночі забавлялися в житах, гойдалися на вербах.
Як і кожна святкові ніч в Україні, ця, на Зелені Святки, сповнена чар. Особливо любою була вона для русалок. Пісня з Київщини про це й розповідає.

Ой виглянь, срібний місяцю,
Із-за хмароньки,
Бо повинна вийти із води
Сестра-русалонька.
Розпрощалася вона із світом,
Моя мила,
А сьогодні повинна вийти
Бо зелена неділя.

Сильні запахи віднаджували русалок. Щоб вони не забралися до хати, на вікнах клали м"яту, полин, часник, любисток. У ці дні їх носили й при собі. Й сама русалка зізнається:

Якби мені не часник,
Не полин та холодна м"ята,
То тут би була тобі хата.

Оті магічні обставляння своєю духмяністю сприяли людському здоров"ю. У спеку вступиш у прохолодну від зелені й пахучу від квітів оселю - й стає на душі злагідно та радісно.

По всій Україні розкошували люди в маєві зеленої природи. Влаштовували гостини. Гуляли, співали, відпочивали. В цьому, як і завше, проявляла себе молодь. Дівчатам треба було квітчатися обов"язково. Віночок з листя в кожної - то зелена корона в царстві Природи. Барви вбрання, красне намисто висвічували залюблену в край душу.

Дівчата ходили селом і віддавали шану всеблагим і подающим джерелам життя. Пісня була мов молитва на природі, а все дійство звучало як священна літургія.

Природі цієї пори - не тільки в розквіті. Кожен листочок почеплений, кожна гілочка заклечана мала родючу силу. Тож-бо й квітчання робилося "на врожай, на статки". А ще в цей час утверджувалася людська кревність. Дівчата йшли ріднитися в ліс, садок. Чіпляли віночок на вишню. Якщо ж не ходили, то закопували деревце коло обійстя, прикрашали його намистом, стрічками і тут же "кумувалися" - обмінювалися намистом, дукачами, хрестиками, мережаними хусточками. Їх ріднила й пісня:

Ой, кумочки
І голубочки,
Ми у ліс ідем,
Ми кумитися йдем.
І покумимося,
Й поголубимося.

Утверджувалася повага межи молоддю, адже кумів називали тільки на "Ви". За народною етикою, не можна було не те що лаятися з кумами, а й поганого слова їм сказати.

Кумайтеся, та не лайтеся,
Льон, льон, та не лайтеся.
Кумайтеся намистами,
Намистами, дукачами,
Дукачами та хрестиками.

На Уманщині, Звенигородщині коло криниць укопували заквітчану вербиченьку, пошановуючи воду:

Стань, вербице, на улиці,
Де челядонька збирається,
Де рута-мята кохається,
Де хрещатий барвіночок,
Де запашний василечок.

На Полтавщині в Зелену Неділю дівчата водили Тополю. Обмаєна зеленню, з піднятими над головою уквітчаними стрічками, намистом - руками, у вишитій сорочці дівчина-Тополя уособлювала розквітлу красу Землі. Віддавалася шана Сонцю, адже тополя-раїна вважалася сонячним деревом, і дрова з неї використовували для жертовних вогнищ-сварожичів. Від двору до двору ходили дівчата з Тополею, і пісня розносила радість свята:

Стояла тополя
Край чистого поля.
Стій, тополенько,
Стій, не розвивайся,
Буйному вітроньку
Не піддавайся.
На тій тополі -
Чотири сокілки.
Стій, тополенько,
Стій…

А Віха у це свято! Обклечана барвами літа, вона, здавалося, сягала самого неба. У переяславських селах її, тонку та високу, ставили, а подекуди й досі ставлять, на степках і майданах. Для цього хлопці зрубували в лісі довгу тичку. Нижній кінець її заправляли в колесо. Деревину уквітчували зеленою травою, гілляками, квітами і обв"язували зеленим перевеслом. Зверху приладнували замаєне колесо, котре символізувало Сонце, і тоді вже вкопували. Часто це робили в ночі, аби на світанні Віха зустріла Сонце своєю красою, а люди - зраділи її багатобарв"ю.

Стовбур вихався на вітрі, і тому подекуди його називали "Виха". А ще давніше казали "дуб", "ігорний дуб" (Дуб - це було найсвященніше дерево у наших предків. Тому й тепер бажають людині, щоб була здорова як дуб). У передмісті Переяслова ставили заклечаного хреста, встановлений різнобарвний сніп-букет назвали "Шабля".

Кругом Віха посипали такою ж травою, як і в хаті. Довкола розлягалися пісні-літургії. Мелодія линула в просторінь, єднала Землю з Небом, Людину - з Космосом.

На Чернігівщині встановлювали розкішне вербове гільце. Хлопці й дівчата цілий день співали, розважалися коло нього, а потім ішли до тих людей, у кого була дочка на виданні. Піснями, величальними словами славили батьків, їхню дитину й бажали щастя. Через те такими жаданими були вони в багатьох оселях.

Зразок прадавніх священнодійств донині побутує в селі Сварицевичі на Рівненщині. Його докладно описала на початку 1970-х років етнограф Світлана Китова.

Дівчину заквітчують зеленим гіллям і листям рясно-рясно, щоб ніхто не впізнав.

Ви були у великім лісі,
Нарядили Куста з зеленого кльону…

Співають таких пісень дівчата і при наряджені, і на подвір"ях, обдаровують, бо зичать вони життя в достатку:

Куст із Кустом,
А жито з ростом.
Щоб вам жито родилося,
У коморі плодилося.

Спів дівчат - то голос самої Природи. Від Зеленої Неділі він розлунював увесь русально-великодній тиждень. А по цьому в понеділок збиралися жінки й чоловіки над водою: на берегах річок, коло криниць, у долинах. Так було на Одещині, Черкащині. Люди відзначали русали або ж "справляли калачики". Їх пекли удвоє сплетеними, два брали з собою для зустрічі русалок. А ще пампушки, коржі, часник, цибулю, редьку і все пісне. Зібравшись, найперше розламували калачики:
- Скоштуйте нашого, а ми - вашого, та й починаймо частуватися.
- Благословляймося, щоб до нас русалки голодними не приходили. Зустрічаймо їх калачами, пампушками, пирогами й вином, щоб вони на нас в обіді не були, а ми з ними будьмо веселими та щасливим.
- Поздоровляємо з празником! Щоб цей відгуляли й наступного в здоров"ї діждали.
- Спасибі. Від краю й до краю цього всім бажаю.
- Добре, що ми діждали калачиків. Якби нам на той рік їх ще краще зустріти.
- Будьмо здорові! Щоб ми русали справляли, а діти щоб у воді не потопили. А ті, що там, нехай русаляться собі на втіху.

Молодшим давали напуття:

- Споконвіку ми справляли русали. Щоб і ви їх не цуралися та щороку святкували, не забували калачики пекти.

Добрим словом і тужливою сльозою поминали тих, хто втонув. І хоч поховано їх у землі, дух їхній зостався у воді.
Заспокоювали:
- Не плачте, люди добрі! Краще веселімося, то русалки почують нас і прийдуть на калачики.

У веселощі впліталася пісня дівоча - аж долина здригалася від того співу-прохання:

Вийди, русалочка,
На берег зелений,
Надінь свої панчішеньки
І чорнії черевиченьки,
Гарний віночок і оксамитки.
Бо ти не заслужила
Гуляти живою,
То вийди до нас
Хоч русалкою.

Якщо хтось в уяві побачить, що русалка вийшла, то запрошує її в середину кола і кружляє разом з нею. Як тільки місяць зайде за хмару, русалка шубовсне у воду, бо може бути на суші тільки тоді, коли ясно. На ранок на місці утоплення дівчини заквітне лілія.

Дівчата у віночках, стрічках, святковому вбранні хороводили, мов русалки. Разом з хлопцями ходили й співали понад річкою. Самому ходити - небезпечно. Батьки в цей день нізащо не посилали дітей у поле. Опівночі дівчата проводжали русалок, прощалися з ними піснею - ті найкраще розуміли спів.

Проведу я русалочку до бору,
Сама вернуся додому!
Ой коли ми русалочки проводили,
Щоб до нас часто не ходили
Да нашого житечка не ламали,
Бо наше житечко в колосочку,
А нашій дівочки у віночку.

Закінчувалася чарівна казка. Зелені дні вже пахли стиглістю. Виповнювалися мистецькими золотинками народної душі.

б) Ознаки архаїчності веснянок і гаївок

Своїми початками веснянки і гаївки сягають далекого доісторичного часу, коли наші предки з великими урочистостями зустрічали прихід весни. Разом з різними обрядами, ворожіннями, магічними діями вони покликані були прискорити весняне оновлення природи, проганяти зиму, забезпечити добрий наступний врожай і добробут людей. Важливу роль відігравало возвеличення весни як пори кохання, початку майбутніх подруж. Давня магічна функціональність веснянок виявилась і в збережених до нашого часу визначеннях "гукати" чи "кликати" весну:

Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати.

Веснянки та гаївки містять давній хоровий та ігровий характер. Вони виконувалися разом з іграми, поділом на хори, які переспівувалися між собою; часто пісні хору перепліталися прозовими діалогами, супроводжувалися багатою мімікою, жестами. Таке поєднання словесного тексту, гри, мелодії, танкових рухів, міміки, драматичної дії (тобто синкретизм) - також характерна ознака архаїчності веснянок і гаївок.

З часом веснянки і гаївки втратили свою ритуально-магічну функцію. Але завдяки своїй естетичній привабливості вони залишилися улюбленими весняними іграми молоді. І сьогодні, "співаючи весну", граючи "Воротара", "Кострубонька", "Білоданчика", "Просо", "Мак", "Перепілки", "Мости", "Короля" тощо, лише дехто знає чи здогадується про їх колишній звязок з культом Сонця, "похоронами" зими, магічним заклінанням доброго врожаю, щасливого кохання і т.ін.

У деяких місцевостях України весняні обрядові пісні були повязані з великодніми обходами дворів, подібно до зимового колядування, - "риндзівки" (на Яворівщині), "райцовання" (на Лемківщині); "царинні пісні", що співалися під час весняного обходу полів; пастуші пісні під час першого вигону худоби на пашу, "пастуші ладканки" (на Бойківщині); юріївські пісні (до свята святого Юрія - 6 травня); троїцькі пісні (до Зелених свят). Усі вони становлять винятково багатий і різноманітний в українському фольклорі комплекс обрядових весняних пісень.

День святого Юрія (23 квітня (6 травня) за православним календарем в Україні відзначається свято Юрія (Георгія)-Побідника. Дві тисячі років тому ця календарна точка відповідала вступу Сонця в сузір"я Тільця. Міфологічно активну (чоловічу) енергію Космосу вособлює образ священного Бика (Тільця, Тура).

У наших предків це був золоторогій тур. На тій порі він уважався священною твариною. Слово "тур" ("тура") деякими східними мовами (давн. Інд., перс., курдськ.) означає: дужий, швидкий, активний, ярий. Водночас слово ярий в український мові виступає з означенням: весняний, молодий, буйний, пристрасний, палаючий, загалом - активний. Тому період вступу Сонця в сузір"я Тільця предки-язичники урочисто відзначали як свято народження Ярила - божества, що втілює плодючу стихію весняного сонця. Отже, сонце-Ярило - це сонце-Тілець (Бик, Тур). Особливої священности надавалось рогам тура. Туровий ріг-ритон (посудина для пиття) у наших предків був обов"язковою приналежністю урочистих обрядів та бенкетів. З археологічних розкопок відомі турові роги, оздоблені карбованим сріблом та позолотою. Ріг - один із головних атрибутів язичницьких богів. Він сповнювався вином радості або полум"ям печалі. В дні свята бика убирали стрічками й квітами, водили по селу. Кожний стрічний за звичаєм має пригостити священну тварину - дати пожертву. Добрим знаком вважається, якщо бик-тур штовхне (буцне) даючого пожертву. Це, за повір"я, надає людині здоров"я та плодючої сили. У традиціях українського села ще й сьогодні зберігається звичай обрядового вигону худоби на пасовисько в день святого Юрія. За традицією господар має взяти гілку свяченої верби (першодерево світу) і нею супроводжувати скотину аж до вигону.

Сузір"я Тільця-Тура вважається священним у більшості народів світу. Згідно багатьох міфічних переказів, Тілець у системі галактики - це своєрідний астрополярний центр, що скеровує весь рух зір і планет, обмежуючи як внутрішньо так і зовнішньо. І цим він оберігає світ від глобальних катастроф. Образно - Тілець своєрідний небесний пастух. І навіть саме свято Юрія називають святом пастуха. За міфопоетичним уявленням слов"ян і, зокрема, українців, бойова палиця бога-громовника Перуна змінює свою полярність на супротивну саме в точці літа. Після свята Купала вона вже не оживає, а губить і руйнує. Під цю ж пору, за звичаєм, проводиться обрядове поховання Ярила.

В християнські часи місце язичницького Тура-Ярила тепер переймає святий Юрій-Побідник. Фонетична спорідненість імен Юрій (грецьке Георгій) і Ярило є явищем закономірним, а не випадковим. За переказом великомученик Георгій (Юрій) жив у IV столітті в Каппадокії. Він був шляхетного роду, відзначався військовою доблестю, відвагою й досяг звання тисяцького. Святий Георгій сповідував віру Христову. І коли тодішній цар Діоклетіан улаштував нелюдський суд над християнами, він відкрито виступив проти нього, звинувативши царя в жорсткості й викриваючи його нечестивість. Діоклетіан, приховавши гнів, спробував схилити Георгія до відречення від Христа. Та, побачивши, що вір його непохитна, наказав ув"язнити й жорстко катувати. Після того, як ніякими найстрахітливішими тортурами не вдалося схилити святого мученика до відречення, йому стяли голову. Мощі святого Георгія були покладені на батьківщині його матері, згідно заповіту.

Неподалік від місця поховання, поблизу гори, виходив з озера лютий змій-людожер. Змія стала обожнювати й по черзі віддавати від кожної родини по одній дитині. Черга дійшла до єдиної доньки царя. Та коли Змій вийшов з води, щоб поглинути жертву, раптово з"явився юнак на білому коні і вразив Змія у відкриту пащу. То був Георгій (Юрій)-Побідник. Так, будучи воїном царя земного, він явив себе звитяжним воїном Царя небесного. І в народній свідомості він живе як змієборець. Змієборцем уважається й давньоіндійський бог блискавки й грому Індра, котрий своєю "ваджрою" (імовірно, тризубець або духова палиця) вразив дикого демона-змія Вритру, що ховався у водах поблизу гори у утримував води.

В іранській міфологій богом неба уважається Агур Мазда. У день святого Юрія "знаючі" люди, виганяючи худобу на пасовисько, виголошують ось таку замову від вовків: "Святий Ягодій (Юрій)-Побідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати"

Володар неба, згідно міфопоетичних уявлень, є водночас і володарем первісних вод. На землі первісною водою вважається роса. Роса в день святого Юрія - священна: "Юрієва роса краще вівса". В українській міфопоетиці святий Юрій немовби переймає естафету небесного воротаря від своїх язичницьких попередників: Ярила, Тура, Урана, Турана. Він - Божий ключник, що відмикає небо й випускає росу - Божу красу.

"За повір"ям у день Юрія вся природа наповняється плодючою силою. Тому за звичаєм цього дня качаються по зелених сходах жита, беручи приклад з корів і коней, аби окропитися цілющою Юрієвою росою й набратися життєдайних сил. А на майданчиках та околицях чоловіки міряються на силу, атлетизм, спритність та влучність у стрільбі з лука. Цього дня також поминають померлих родичів і особливо вояків" (Ткач М. День святого Юрія. Українська культура № 3, 1995, с.16).

Обрядовими справами в день святого Юрія вважаються пшеничні калачі високої форми та пироги з сиром. Калачі символізують плодючість та активність, а пироги - чоловічу потугу й силу.

Зелені свята

Обрядовість і обрядова пісенність до Зелених свят (Трійці, Клечальної неділі, Русальної неділі) завершують весняний цикл і водночас започатковують перехід до літнього.

Усі русалки, як духовно не втілені (неохрещені), уявляються голими та з розпущеними волоссями. У піснях вони просять у дівчат намітки або сорочки.

Сиділа русалка на білій березі,
просила русалка в жіночок намітки:
- Жіночки-сестрички, дайте мені намітки,
хоч не тоненької, аби біленької.

Зелена неділя ще також має назву Гряна:

На Гряній неділі, на Гряній неділі,
русалки сиділи, сорочок просили,
сорочок просили: "Та дайте, дівочки,
молодії молодки, дайте рубашку."

Слова "гряна", "грянути", "грясти" в українській мові виступають з означенням передпочатку певних подій чи змін в житті: "Нарешті грянуло", "Грянула злива"; швидкого руху: "Гряде четвернею коней", "Сюди-туди гляну, та й додому гряну"; прийдешності, майбуття: "Нова республіка, гряди!", "Грядуще покоління", "На сон грядущий".

Назва "гряна", стосовно дня Зеленої неділі, вказує на передумовний час або гряницу вияву (втілення) внутрішніх і зовнішніх ознак розвитку природного довкілля, зокрема рослинності, в річному колобігу Землі. За народним переказом, в цей день Бог створив землю і засіяв її зеленню.

На час Зеленої неділі всі однорічні трави, дерева й інші рослини завершують стадію розкущення (розгалуження). За народними прикметами, дерево після Зеленої неділі вже більше не виганяє нових пагонів. З цим явищем й пов"язані обряди: "Куст", "Верба", "Тополя", що збереглися в деяких місцевостях України. Як правило, обряд проводиться на другий день свята Тройці. Тобто в понеділок. Дівчата зі свого гурту вибирають одну - наречену. Вона, залежно від місцевості - Куст, Тополя або Верба. Наречену прибирають зеленими гілками (переважно з тих дерев, що їх беруть для клечання - клен, липа, в"яз), до них вплітають шовкову траву, любисток, конвалії, м"яту, нагідки тощо. З гілок дерев робиться й вінок. Прибирають Куста (Тополя, Вербу) в гаю, полі або в лузі. А потім гурт з піснями й таночками направляється до поселення.

Дерево в поетичній уяві народу бачиться як образ родоводу: коріння - предки, стовбур - батьки, а гілки - діти.

Кажуть: дерево розгалужується гілками, а рід множиться дітками. Тому в обрядових піснях русального циклу, що пов"язані з водінням куста, Тополі чи Верби, звучать мотиви кохання та заміжжя.

Як розгалужується обрядове дерево від коріння. Так повно множиться добробут господаря, що щедро обдарував учасників дійства.

По закінченню вуличного дійства, обрядове дерево ведуть назад до гаю:

Проведем Куста під гай зелененький,
зустріне нас да козак молоденький,
стане нас да дороги питати,
а ми, молоді, не уміли одказати.

"За повір"ям русалки виходять з води ранньої весни, як тільки зазеленіють поля й луки і розпустяться верби. Але на ту пору вони не складають небезпеки для людей. Небезпечними вони стають в період Зелений свят, коли починає відходити їхня пора" (Ткач М. Зелені свята. Українська культура № 8, с.19). Особливо ж - в тиждень після Зеленої неділі, що в народі йменується русальчиним. Цього тижня звичай забороняє купатися в річках і озерах - "щоб русалки не залоскотали". Оберегою від русалок вважається полин та любисток. Ці трави, за віруванням, слід носити при собі весь період Зелених свят. Для пошанування, русалкам кладуть житній хліб по межах, поливають молоком стежки, де ходять корови. А також готують просто неба різні страви і взаємно частуються. Молодь влаштовує для них обрядові проводи з піснями й таночками.

Проведу я русалочку до бору,
а сама вернуся в комору.
Рано, рано!
Ідіть, русалоньки, ідіте,
та нашого житечка не ламіте.
Рано, рано!

Останній день проводу русалок - понеділок, що з нього починається Петрів піст. Цей день ще називають Розиграми. Зазвичай проводи відбуваються на житах або поблизу житніх нив. Жито, як відомо, на цю пору цвіте, й над нивою підіймається білий туманець. Там - душі покійних, що їх Бог відпускає в цей час на волю.

Християнський зміст свята Трійця також вказує на явище своєрідної конденсації світотворчих сил - поєднання в одній іпостасі Бога Отця, Сина й Духа Святого як єдиної суті. Хоч сама назва "Трійця", очевидно, не була чужою й нашим предкам-язичникам.

Завершуються Зелені свята в перший день Петрівки Розиграми. Цього дня, окрім "Проводів русалок", проводиться ще чимало інших обрядових ігор та забав: як серед молоді, так і серед людей старшого віку.

Русальні та купальські пісні. Жнивні пісні

Русальний обрядовий цикл пов"язаний з народним віруванням у русалок - міфічних істот, що постають із мертвонароджених, умертвлених чи померлих нехрещених дітей, перебувають над водами, у полях та лісах. Тому обряди і пісні русального тижня спрямовані на задобрювання русалок чи вигнання ("проводи") їх у такі місця, де вони не можуть завдати шкоди. Найкраще збереглися русальні обряди і пісні на Поліссі. З русаліями були пов"язані давні звичаї поминання померлих предків.

Купальські пісні були поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту Сонця, розквіту природи, буяння зелені. З давнього часу вони передавали захоплення людини красою і величчю природи, оспівували її чарівну силу і вплив на все живе, культ всемогутнього Сонця ("Заграло Сонечко на Івана"). У купальських піснях йдеться про розпалювання обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця чи міфічної Мареночки, молодіжні ігри. Та більшість з них присвячена оспівуванню любові, мотивам сватання і одруження. Чимало серед них - ігрових, веселих, жартівливих пісень.

Поряд з купальськими до групи літніх пісень належать петрівочні, або петрівчані, що співалися в розпал літа (назва походить від свята Петра і Павла - 12 липня), косарські та гребовицькі, пов"язані з косінням, сушенням, згрібанням та стогуванням сіна. У них також домінуючими залишаються мотиви молодості, кохання, але відчувається вплив думок та переживань передшлюбної стадії взаємин молоді, очікування наступних заручин і весіль, прощання з безтурботним дівуванням ("уже наша пісенька минає, половини літечка немає", "уже петрівочка минається, зозуля кувати забувається"). Вплітаються у зміст пісень і буденні мотиви важкого, найдовшого в році трудового дня, коли:

Малая нічка петрівочка,
Не виспалася наша дівочка.

Наступну групу літніх пісень становлять жнивні. Вони були поширені на всій Україні як поетичний супровід завершального етапу хліборобської праці - збору врожаю. В них, як і в косарських та гребовицьких піснях, значне місце посідає тема важкої праці, яка упродовж спекотного літнього дня виморює женців на ниві. Водночас дуже виразні в них і обрядові мотиви: пов"язані з зажинками - похвала першому нажатому снопу, який величали "воєводою", а також із циклом обжинкових обрядів, що складалися з зазивання "бороди" - залишеного при дожинанні ниви кушика збіжжя, який обв"язували стрічкою; сплітання обжинкового вінка або прикрашання обжинкового снопа і вручення їх господареві.

Обрядовим магічно-побажальним смислом позначені характерні для жнивних пісень мотиви оспівування золотої ниви, що "сто кіп жита зродила", трудівників-"женчиків", що "вижали жито на ниві", величання господаря і господині, як і в народних колядках, змальовані багатими, добрими і щедрими для своїх "женчиків" - радо приймають і пригощають їх у своєму дворі.

Сімейно-обрядові пісні

Сімейно-обрядові пісні - це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейного плану: народження дитини, одруження, весілля і смерті.

У деяких місцевостях України зафіксоване побутування пісень, пов"язаних з народженням, хрещенням дитини - пологові, хрестинні. У них висловлюються побажання немовляті та його батькам, возвеличуються такі основні персонажі актів народження і хрещення як: бабка-повитуха, куми.

Традиційний фольклор, що стосується смерті, похорону і поминок людини, представлені переважно голосінням (заводи, плачі, йойкання). Це дуже давній вид народної поезії, що походить від первісних вірувань про перехід людини в інший світ, про можливість і потребу полегшити оплакування перебування покійного в тому світі, перепросити і улестити його магічним замовленням від гніву і образи на живих. Цим зумовлювалася тривалість традиційної обрядової обов"язковості голосінь. Голосили жінки, близькі до померлої особи або наймані плакальниці, голосільниці. У змісті голосінь обов"язковими були мотиви звеличання справ померлого, вислови жалю за ним, оплакування від імені рідних тощо. У тексті голосінь траплялися різні поетичні образи, ласкаві, пестливі слова. Для їх поетики властива вільна речитативна форма - сполука нерівноскладових віршів і, найчастіше, дієслівна рима. Виконання голосінь має характер співаної декламації - рецитації. Ось фрагмент одного із зразків плачу матері за дочкою:

Потіха моя одненька,
Зозуленько моя пишненька,
Душко моя срібненька!
Ти мені хатку веселила,
Ти мені подвір"ячко украсила…

У родинно-обрядовій поезії найбільш розвиненою і багатою є весільна пісенність. Сучасний весільний обряд супроводжується різними піснями. Але традиційне українське народне весілля включало як обов"язкову його складову спеціальний обрядовий спів. Найбільш пісенними були обряди вінкоплетин, печення короваю - "коровайний цикл", благословення молодих, прощання молодої з дівоцтвом і подругами, прощання молодої з батьківською хатою та ін. На значній частині українських Карпат і Прикарпаття обрядові весільні пісні й досі зберігають свою давню назву - "ладканки", а на Гуцульщині й Покутті - "барвінкові".

У весільних піснях наголошується на важливості та урочистості акту одруження, чимало моментів відлунює давнім магічним замовленням щастя, доброї долі, здоров"я, сімейної злагоди і добра, благанням небесних і космічних сил, а в християнський час - Бога і святих всіляко допомагати, сприяти молодій сім"ї.

Весільним пісням властиві своєрідна мелодика, урочистість, глибокий ліризм. Водночас немало серед них і веселих, жартівливий пісень, адресованих старості, дружбам, дружкам, музикам, кухаркам. Виконавцями весільних обрядових пісень були здебільшого жінки-свахи, дружки і, тільки в окремих випадках, - чоловіки.

Не обрядові пісні

До обрядового фольклору належать також різні приповідки, традиційні прозові формули, побажання, промови. Але основне його багатство становлять пісні, український обрядовий фольклор зберіг чимало винятково цінних і рідкісних, а то й унікальних у своєму роді пам"яток давньої слов"янської народної поезії.

Не обрядові пісні - це друга велика група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні, лірницькі пісні.

Думи - притаманний тільки українському фольклорові вид народної поезії. Вони відзначаються речитативною формою, властивою для голосінь, не рівноскладовістю вірша, відсутністю строфи і оповідним (епічним) способом викладу. Думи розвинулися на ґрунті лицарської історії козацтва й найбільшого розквіту набули в XVI-XVII ст., але своїм корінням сягають традицій епічної творчості доби Київської Русі.

Найдавнішу верству становлять думи, що оспівують боротьбу козаків з татарами і турками, про страшну турецьку волю ("Плач невільників", "Моруся Богуславка", "Утеча трьох братів із Азова"), про лицарську смерть козака ("Іван Коновченко", "Федір Безрідний", "Самарські брати"), визволення з неводі, військовий похід ("Самійло Кішка", "Олексій Попович") та ін.

Низка народних дум присвячена визвольній боротьбі українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У думах оспівується героїзм і патріотизм у боротьбі проти тиранії й поневолення, утверджуються ідеали свободи, справедливості, честі, людської гідності, засуджуються зрадники, що "заради лакомства нещасного" зрікаються свого народу і віри. Поряд з героїчними мотивами у думах проголошуються принципи мирного, справедливого співіснування між людьми ("людська кровця не водиця, проливати не годиться"), звеличується авторитет батька, матері, роду, людей старших.

Творцями і виконавцями дум були здебільш самі ж козаки, зокрема талановиті співці, кобзарі, які брали участь у походах, були безпосередніми спостерігачами зображуваних подій. І згодам народні кобзарі залишалися основними носіями, виконавцями дум - цього складного виду народної поезії, який вимагає спеціальної підготовки, вміння супроводити спів грою на кобзі чи бандурі.

Близькі за змістом до дум історичні пісні, в яких оспівуються певні історичні події й особи, дається загальна характеристика конкретної епохи. Провідною в українській історичній пісенності є тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. Особливо велику групу складають історичні пісні про захист рідної землі козаками від ординських татаро-турецьких нападників, польсько-шляхетського і московського поневолення. У цю добу народне пісенне слово створило цілу галерею яскравих образів козацьких героїв (Байда, Морозенко, Сулима, Павлюк, Сагайдачний, Нечай та ін.). у народних історичних піснях знайшли відображення події гайдамаччини, боротьба опришків Карпат і Прикарпаття проти соціального і національного поневолення, скасування кріпацтва, лихоліття першої і другої світових воєн. Найновішу верству українських історичних пісень становлять стрілецькі та повстанські пісні, які виникли на ґрунті визвольних змагань українського народу у ХХ ст..

Народні думи й історичні пісні - це справжній поетичний літопис українського народу.

Пісні-балади відзначаються тим, що в них розповідається про події побутового чи соціально-побутового характеру з трагічним кінцем. Значне місце посідає в баладних піснях тема нещасливих сімейних взаємин: мати хоче отруїти нелюбу невістку і отруює при цьому сина; чоловік убиває жінку через наговір матері чи з намови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють дівчину і топлять або спалюють її, прив"язану "до сосні косами"; пан убиває селянського хлопця, якого покохала пані.

Нерідко в сюжетах балад відіграють важливу роль фантастичний елемент, незвичайні перетворення (незвичайні перетворення -метаморфози); заклята свекрухою невістка перетворюється на тополю; проклятий матір"ю син стає явором; нещасливо видана заміж дочка пташкою прилітає до матері; дівчина чарами привертає милого; діти-сироти розмовляють з померлою матір"ю і т.ін.

У багатьох випадках сюжети і мотиви баладних пісень передаються від одного народу до іншого, тобто мають мандрівний характер (наприклад, пісні про розбійників). Водночас у складанні баладних пісень важливу роль відіграє і власний національний матеріал, в тому числі й історичний. Так, на основі історичного буття українського народу складалися балади про татарський чи турецький полон, козацьку смерть у чистому полі, убивство паном дівчини, яка не схотіла йому покоритися (про Бондарівну), пісні про опришків та ін.

Народні пісні-балади часто використовують письменники у своїх творах. Вони послужили основою, зокрема, для балад Тараса Шевченка "Тополя", "Утоплена", для п"єси Михайла Старицького "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", драми Івана Франка "Украдене щастя" та багатьох інших.

Ліричні пісні - це народнопоетичні твори, в яких основна увага спрямована на розкриття внутрішнього світу людини, її переживань і настроїв, зумовлених обставинами соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти і прояви як суспільного, так і приватного життя. Тому вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові.

Перша група охоплює козацькі пісні - про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їх рідних, коханих; чумацькі - про тривалі і небезпечні мандрівки чумаків у Крим чи на Дон за стіллю і рибою, трагічні події в степу, недугу і смерть чумака; рекрутські, солдатські - насильне засилання молодих хлопців у солдати, їх поневіряння у казармах, військові походи, каліцтво і смерть за чужі інтереси; наймитські, бурлацькі, у яких оспівується недоля бідних наймитів і тих, що змушені шукати роботи, заробітків поза рідною домівкою; ремісницькі, в яких відображені заняття ремісників (шевців, ковалів, кравців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські - пісні тих і про тих, що змушені були через безземелля, злидні, переслідування полишати рідний краї, родину і шукати кращої долі на чужині; робітничі, поява яких зумовлена формуванням робітничого класу і його боротьбою за свої соціальні права.

Групу родинно-побутових складають численні пісні про кохання, які відображають широкий спектр настроїв та переживань; від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невірності, розлуки; про сімейне життя, серед яких вирізняються пісні про жіночу недолю; нестерпне буття заміжньої жінки з нелюбим чоловіком, чоловіком - п"яницею, злою свекрухою, в умовах несправедливого ставлення до невістки в хаті чоловіка і т.ін. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, самотньої матері, яка втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні відзначаються глибиною почуття і драматизму. Жартівливі й гумористичні пісні складають значну частину народнопісенного репертуару. Вони належать до різних груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Але особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечею безжурністю і веселістю короткі одно і двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найбільш поширені з них - коломийки, козачки, шумки, частівки, яким властивий танковий ритм.

"Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти" (Матвієнко Н. Колискова - пісня матері. Початкова школа № 1, 1994, с.8). Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки та ін.).

Ось деякі приклади закличок:

Сонечко, сонечко,
Виглянь у віконечко,
Дітки гуляють,
Тебе виглядають

Дощику, дощику,
Звари мені борщику,
А я тобі кашки,
Підем до Мелашки.

Вийди, вийде, сонечко,
На дідове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір"ячко.

Примовки:
(Приказують після купання).

Вода, вода холодная,
Стечи з мене,
Нагрій мене.
А з кого не стече,
Того сонце спече.

Мурашка, мурашка,
Садовая кашка,
Дай мені кваску,
А я тобі - медку.

Шукаючи гриби, діти промовляють:

Помагай, гаєчку
Дай гриба й бабочку,
Сироїжку з діжку,
Хрящика з ящика,
Красноголовця з хлопця.

Ось деякі лічилки:

Раз, два - дерева!
Три, чотири - вийшли звірі!
П"ять, шість - пада лист!
Сім, вісім - птахи в лісі!
Дев"ять, десять - он сунички
Підвели червоні личка!

Діти, діти, дітвора,
Всі виходьте із двора.
Хто не заховався,
Кричите "Ура!"

Їхала карета, дзвоном дзвонить.
Вийшла пані
Лічить коні:
Раз, два, три, вийди ти.

Скоромовки:

Через грядку гріб тхір ямку.

Небом зоряну карету
Мчать не коні, а ракети.
У кареті на кларнеті
Грає місяць у кашкеті.

Женчик, женчик невеличкий.
На женчику - черевички
І шапочка чорненька,
І латочка червоненька.

Пиляв Пилип поліна із лип,
Притупив Пилип поліна із лип.

(Цьось А.В. Рухливі ігри та забави. Розкажіть онуку № 7, 1996, с.5).

У репертуарі мандрівних народних співців - лірників і кобзарів - було багато пісень набожного змісту, основою для яких служили біблійні оповідання про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, різні чуда, покару грішників і т.ін. чимало таких ліричницьких пісень і псалмів присвячено морально-етичним темам, взаєминам батьків і дітей тощо. Найчастіше їх складали самі співці та письменні люди, але немало їх переходило і в народне середовище, ставало фольклорними.

2. Прозовий фольклор

Могутній творчій геній народу яскраво виражений і в різних прозових жанрах усної словесності.

Прозовий фольклор. Це велика й вельми істотна складова народної творчості. Окрім своєї естетичної, розважальної функції, він служить і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. "Прозові жанри фольклору утверджували гуманістичні принципи життя, людські чесноти" (Антонюк В. Заворожи мої печалі... Українська культура № 7, 1994, с.14).

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, які згадуються вже в давньоруських джерелах, а також талановиті дотепні оповідачі, яких і досі зустрічаємо в народному середовищі. Крім того, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім"ї, в більшому чи меншому ґрунті. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, він побутував і серед старших людей.

Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, - вважалися реальністю. Згодом вони хоч і втратили для людей свою пізнавальну сутність, але все ж збереглися як захоплюючі художні оповіді. "Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін. На національному матеріалі творилися і оригінальні казки" (Пабат В.В. Чарівний світ казки. Початкова школа № 11, 1994, с.18). народні казки поділяються на три групи: казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним (алегоричний - переносний) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей; чарівні, героїко-фантастичні казки про надзвичайні події, предмети і уявних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирви дуб, Загатив ода), їх своєрідне походження, пригоди, різні перетворення (у звірів, птахів, риб, камінь, перстень), крилатих зміїв, бабу-ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо; побутові казки, присвячені різним подіям родинного і громадського побуту. Основний наголос у них робиться на засудженні, викритті негативний явищ життя, несправедливих соціальних взаємин (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдат, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні фантастичних казок; у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент. Але сюжети легенд більше, ніж казкові, зорієнтовані на достовірність зображуваного. Багато легенд ґрунтується на біблійних сюжетах (про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих), значна частина сюжетів легенд походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини на дерево, птицю, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов"язані з історичним минулим нашого народу (про заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком і Хорів ом - та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, київські Золоті Ворота та ін.). У народних легендах відображені боротьба наших предків зі степовими кочовиками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва та інші моменти з історії визволених змагань українського народу. Чимало легенд "прив"язано" до назв різних місцевостей (міст, сіл, гір, рік, озер, урочищ), які містять народне тлумачення їх незвичайного походження.

Перекази - це народні сповідання про історичні події й особи (Хмельницького, Пам"я, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відігріє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти. Значна частина переказів також пояснює місцеві назви.

До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, що ґрунтуються на давніх віруваннях у "нечисту силу", різних духів, демонів, (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичайних мерців, що ходять після смерті людей, перетворених чарами на вовків (вовкулак), та ін. Це так звані демонологічні оповідання.

З переказами споріднені усні народні оповідання - короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію.

Як і народній пісенності, у фольклорній прозі значне місце посідають гумористичні твори - різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і, найбільшою мірою, анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони оперативно відгукаються на насущні потребі буття, як суспільного, так і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не тільки гумористично трактують, висміюють ті чи інші прояви дійсності, представників різних верств суспільства, а й не раз їдко, сатирично викривають істотні пороки, засуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п"яниць, ледарів. Не обминають анекдоти навіть високопоставлених державних діячів, політиків тощо.

Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором займають короткі народні влучні вислови - афоризми, які в обрядній, зручній для запам"ятовування (часто віршованій чи напіввіршованій) формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки. До них належать прислів"я і приказки, загадки, прокльони, формули побажання, привітання і т.ін.

Прислів"я і приказки - стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано житейську мудрість і філософію народу. "Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів"я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини" (Пепа В. Горохова скриня. Київ. "Веселка", 1993, с.4). в них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу ("Посієш вчасно - збереш рясно"; "Зима без снігу - літо без хліба"; "Літом хто гайнує, той зимою голодує"; "Як хочеш багацько жати, то треба мало спати"), звичаєво-правові й виховні настанови, повчання ("Труд чоловіка годує, а лінь марнує"; "Хліб-сіль їж, а правду ріж"; "Не спитавши броду, не лізь у воду"; "Вірний приятель, що найліпший скарб"; "Добра жінка і лихого чоловіка направить"; "Хто матір забуває, того Бог карає"), засуджуються людські вади ("Хитрого чоловіка, як потайного собаки, бережись"; "Лихий чоловік у громаді, що вовк у отарі"; "Хто вино любить, той сам себе губить") та ін.

Провести чітку межу між прислів"ям і приказкою важко. Особливістю приказки є те, що вона звичайно додається до сказаного як афористична ілюстрація. Натомість прислів"я є певним узагальненням. Часто приказка є скороченим прислів"ям. Наприклад, з прислів"я "У чужому оці і порошинку помічає, а в своєму і сучка недобачає" як приказка вживається лише друга частина. У західних областях України прислів"я і приказки об"єднуються в одне поняття - "приповідки".

Загадки (загадки від слова "гадати" - думати, розмірковувати) - дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього: "Що іде вперед і не вертається?", "Що горить без полум"я?", "Що сходить без насіння " (Сонце), "Що у світі найбагатіше?" (Земля), "Хто співає, свище й плаче, а ніхто його не баче?" (Вітер). Але частіше запитання висловлюється не у формі питального, а розповідного речення: "Без топора, без пили, а будує він мости" (Мороз); "Чорне сукно лізе в вікно" (Ніч); "Мовчить, а сто дурнів навчить" (Книжка); "Завжди їсть, а сита ніколи не буває" (Піч); "Чотири чотирнички, п"ятий Макарчик" (Пальці). "Загадування і відгадування загадок було однією з форм народних розваг, засобом тренування розуму, пам"яті й кмітливості в дітей, вважалось ознакою мудрості й дотепності." (Ткаченко О.Е., Староселець С.П. Любити дитину з розумом. Початкова школа № 8, 1994, с3).

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що здавна були неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів українського народу, відбивали його морально-етичні засади і рівень духовності.

Таким чином, навіть побіжний огляд українського поетичного і прозового фольклору з точки зору його основних видів і жанрової структури свідчить, якою по-справжньому безмежною, багатою і різноманітною є українська народна словесність.

III. Побутування і розвиток фольклору в наш час

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовіковий шлях розвитку. "Залежно від історичної долі народу, особливостей суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв"язків з фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами або вилучалися з ужитку і забувалися попередні набутки усної народної словесності." (Грушевський М. Історія Української літератури. У 4-х т. К., 1923-1925. Т. 4, с.16) але колективна народна пам"ять стійко зберегла найбільш цінні надбання фольклору, все те, що було пов"язане із буденним життям, обрядовими і звичаєвими традиціями, що не переставало потішати і задовольняти естетичні потреби українського народу. "Твори усної народної творчості передавалися від покоління до покоління, поширювалися на всій етнічній території і служили одним із важливих факторів єдності та етнічної особливості й самобутності народу." (Грицай М.С., Байко В.Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народнопоетична творчість. Київ, 1985, с.4).

У різних місцевостях етнографічної території України не в однакові мірі поширювалися і збереглися ті чи інші види фольклору. Так на західноукраїнських землях і на Поліссі розповсюджені обрядові й баладні народні пісні, в Карпатах і Закарпатті - казки і легенди. На Наддніпрянщині найкраще збереглася історична, особливо козацька, пісні, а на Лівобережній Україні - дума. Карпати і Прикарпаття - основний регіон творення і поширення коломийок. Тут виникали і побутували також опришківські пісні, легенди, перекази.

Однак, незважаючи на певні регіональні особливості фольклорної традиції та багатовікове політичне розчленування України чужоземними загарбниками, усна словесність українського народу здавна базувалася і розвивалася на спільній загальнонаціональній основі. Головними чинниками цієї спільності є мова і загально-культурна єдність українського народу та його національна ментальність. "Спільність фольклорної традиції, живий обмін її досягненнями між різними регіонами в системі органічного загальнонаціонального культурного обміну посилюється у процесі формування української нації, консолідації українського народу. Це добре простежується в новітню добу, коли кращі фольклорні твори вільно долають межі регіонів свого виникнення та первісного побутування і стають надбанням усього народу." (Ткач М. Хто в п"ятницю скаче - той у неділю плаче. Українська культура № 4, 1994, с.20).

Але наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес особливо відчутні зміни. Загальне поширення писемності, підвищення освітнього рівня населення, преса, радіо, телебачення, кіно, розвиток художньої самодіяльності, масової популярної культури істотно позначилися як на специфіці побутування і функціонування фольклору, так і на його творенні.

Винятково негативно вплинула на фольклорну ситуацію в Україні за останнє 70-річчя деспотична політика більшовицького тоталітаризму. Насильна руйнація усталених норм життя, традицій сімейного і громадського побуту, масові репресії, курс на русифікацію, викорінення старих і насаджування штучних соціалістичних звичаїв і обрядів, переслідування носіїв народнопоетичних надбань і культивування зручних для режиму псевдо фольклорних новотворів деструктивно впливали на всі ділянки побутування, принижували її роль і престиж, деформували і переривали природний процес успадкування фольклорної традиції.

І все ж розвиток фольклору не припинився. Різними способами, в непоодиноких випадках таємно, підпільно, співалися чи переказувалися різні твори з традиційного народного репертуару, а також створювалися нові, що відгукалися на насущні питання життя, виражали народні переживання, думки, настрої. Серед них і чимало таких, що критично, сатирично трактували соціалістичні перетворення в місті і селі. Це, зокрема, численні частівки, коломийки, анекдоти, приказки типу "Ні корови, ні свині - тільки Сталін на стіні", за поширення яких влада суворо карала.

В умовах поневолення Західної України панською Польщею в народі створювалися і розповсюджувалися пісні революційного підпілля. Активно відгукнулася народна муза на лихоліття боротьби з німецько-фашистськими окупантами. О тій порі народилося багато пісень, народних переказів, оповідань, що таврували, викривали злочини загарбників, прославляли нескореність народу, героїзм його мужніх захисників, що боролися з ворогом на фронтах, у партизанських загонах і в підпіллі. В той і в пізніші післявоєнні роки виникали і поширювалися твори про Закарпатську Україну, боротьбу Української Повстанської армії проти німецько-фашистських, московських, польських, румунських окупантів. Вони побутували підпільно, здебільшого на західноукраїнських землях, і досі ще, як належало б, не зібрані.

"Народне поетичне слово своєрідно реагує на все, що діється в нашому житті, дає свою оцінку подіям, явищам і особам - нерідко відмінну від їх офіційного трактування." (Ткач М. Шануй піч та лаву, та себе, прояву. Українська культура № 8, с.12). Це спостерігаємо і в наш дні, коли могутніми імпульсами національно-державного відродження українського народу великою мірою інтенсифікувалося і його фольклорне життя. Це знайшло своє втілення у поверненні, оновленні багатьох творів традиційного фольклору, зокрема обрядового і пов"язаного з національно-визвольною боротьбою українського народу, так і в творенні нових пісень, оповідань, анекдотів та інших видів усної народної словесності. Нині однією з головних у нашій народній творчості стала тема побудови вільної і незалежної Української держави, з якою пов"язуються найсокровенніші сподівання і мрії народу про утвердження в житті добра, свободи, людяності і справедливості. Отож, спадкоємність традиції усної народної творчості триває.

Література.

1. Антонюк В. Заворожи мої печалі... Українська культура № 7-8, 1994.
2. Волинець Л. Обрядові рушники. Українська культура № 7-8, 1994.
3. Грицай М.С., Байко В.Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народно-поетична творчість. Київ, 1985.
4. Грушевський М. Історія Української літератури. У 4-х т. К., 1923-1925. Т. 1, 4.
5. Колеса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938.
6. Матвієнко Н. Колискова - пісня матері. Початкова школа № 1, 1994.
7. Мисик В. Колодій. Українська культура № 3, 1992.
8. Мицик В. Зелене вір"я. Українська культура № 3-4, 1993.
9. Мицик В. Каша на Ярила. Українська культура № 5-6, 1993.
10. Мицик В. Красне сяйво Калити. Рдна школа № 11-12, 1993.
11. Пабат В.В. Чарівний світ казки. Початкова школа № 11, 1994.
12. Павлюк С.П., Горинь Г.Й. Кирчіва Р.Ф. Українське народознавство. Львів. Видавничий центр "Фенікс" , 1994.
13. Пепа В. Горохова скриня. Київ. "Веселка", 1993.
14. Ткач М. Хто в п"ятницю скаче - той у неділю плаче. Українська культура № 4-6, 1994.
15. Ткач М. Шануй піч та лаву, та себе, прояву. Українська культура № 7-8, 1994.
16. Ткач М. День святого Юрія. Українська культура № 3, 1995.
17. Ткач М. Зелені свята. Українська культура № 7-8, 1995.
18. Ткаченко О.Е., Староселець С.П. Любити дитину з розумом. Початкова школа № 8, 1994.
19. Цьось А.В. Рухливі ігри та забави. Розкажіть онуку № 7, 1996.